Назву "Україна" вживали у давньоруських літописах

Назва "Україна" вперше згадується у Київському літописі під 18 квітня 1187 року. Слово присутнє в уривку про смерть переяславського князя Володимира Глібовича.

"У тім же поході на половців розболівся він недугою тяжкою, од якої і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут представився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив військо і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Ѹкраина багато потужила".

На сьогодні існує багато версій трактування літописного слова "Україна". Деякі українські історики вважали, що воно було синонімом "князівства", "землі", "краю". Інші, що означало географічне позначення Київського порубіжжя. Цієї ж думки дотримувалися і російські історики. Особливо популярною є версія, що слово означало другу назву держави Русь-Україна, адже зустрічалося й у Галицько-Волинському літописі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Змовники вбили онука правителя Києва

Дослідник Київської Русі Андрій Плахонін в інтерв'ю "Радіо свобода" висловив думку, що під згаданою у літописі "Україною" мова не йде про країну від Переяслава до Галича, а мається на увазі військовий кордон, що проходив по річці Сула. Переяславці ж були мешканцями прикордоння, які першими страждали від нападів половців. Щодо галицької літописної згадки, історик каже, що "Україною" називали Галицьке Пониззя - також прикордонну територію. Зазначає, що історія слова "Україна" як терміну прикордоння ніколи не обмежувалася територією власне України. Наприкінці XIIІ ст. Новгородські й Полоцькі грамоти згадують Новгородські й Полоцькі "україни", XIV–XV ст. – Смоленську, Рязанську, Муромську "україни". Це слово зустрічається в канцелярській практиці на всій території Русі в широкому значенні цього слова – там, де правили Рюриковичі.

У свою чергу, історик Кирило Галушко нагадав, що не варто сприймати імперську міфологію наче "Україна" - традиційна назва лише для окраїн Польщі або Росії. Назва стосувалася окраїни Київської Русі та самого Києва. Адже із Києва до кордону було всього 2 дні маршу війська. Тому ці назви співіснували. Особливо якщо говорити про XVI – початок XVII ст., коли назву "Русь" ще ніхто не скасував - Україна була другою назвою для цієї території. Це одночасно було і прикордоння, де якраз і відбувалися всі важливі доленосні події, зокрема і становлення українського козацтва. Тобто Україна і Русь у вузькому значенні накладались одне на одного. Тільки потім назва Україна набула більшої вагомості для людей, які тут жили. Радить українцям долати старий поширений комплекс меншовартості.

Історик Ярослав Грицак розповідав Gazeta.ua, що до ХVII ст. слово "Україна" вживали досить рідко. Однак з того часу воно починало вживатися все частіше й частіше. Це пов'язано з козаками – центральним символом української ідентичності: Україна як край запорізьких козаків. Цю назву подає карта Боплана "Загальний план Диких полів, простіше кажучи України" 1648 року. Очевидно, у цьому випадку воно означає "окраїну". Але вже від козацьких літописів ХVIIІ століття вона починає вживатися в значенні, відповідному до латинського patria (батьківщина), тобто – як "країна", а не як "окраїна", "по обидва боки Дніпра", а навіть "від Сяну до Дону".

×