- Я Московщину не люблю. Люблю Україну, і їй віддам усі сили, - говорить художник Георгій Нарбут архівісту Якову Ждановичу наприкінці 1917-го.
Уродженець хутора Нарбутівка під Глуховом – теперішня Сумщина – він 10 років прожив у Петербурзі. Став одним з найпопулярніших оформлювачів книжок і журналів. Видавництва змагаються за право співпрацювати з ним. Та після Лютневої революції вирішує перебратися на батьківщину. Влада в Києві належить Центральній Раді, створюють Українську академію мистецтв. Нарбутові пропонують стати її професором – наймолодшим з восьми.
"Життя в Києві у той час було жахливе у всіх відношеннях, - пише у спогадах Нарбутова дружина. - Місто мало жалюгідний вигляд і було справжньою провінцією. Вулиці не прибирали і в багатьох місцях вони заросли травою, у дворах – суцільне болото і сміття. Рух на вулицях швидко припинявся, вікна будинків зашторювалися, від чого погано освітлені вулиці здавалися ще темнішими і безлюдними".
Через півтора місяця родина орендує квартиру на другому поверсі дерев'яного будиночка в Георгіївському провулку – коло Софії Київської.
Тут часто бувають історики, мистецтвознавці, видавці, літератори. Нарбут зустрічає гостей у незвичному вбранні: то в темно-синьому козацькому жупані зі срібними ґудзиками, то в перському халаті й фесочці, то в широкій блузі з безліччю складок і жовтих чоботах. Розважає кумедними й містичними історіями.
Художник Михайло Бойчук у червні 1919-го влаштовує прийом у себе на Татарці. "На столі тераси розставлено страви – галушки з сиром, пшенична каша з картоплею й салом, вареники, – згадує той день художник Георгій Лукомський. – Весело було. Раділи всьому. Забули про сум, турботи. Напитися води захотіли. Не всі. Тільки Нарбут і ще один маляр. Отруту пили: холодна вода з колодязя була повна бацил тифу. Незабаром обидва захворіли. Однаково. І довго Нарбут мучився у тифові".
Під Києвом саме точаться бої: армія УНР наступає на більшовиків. 7 травня українські війська увійдуть до Києва. А 23-го 34-річним Георгій Нарбут помирає.
Федір Ернст згадував: "Прибрали воза старими українськими килимами, укрили труну червоною китайкою. Спереду йшла військова оркестра, студентки академії в ясних вбраннях несли квіти. На зеленій Байковій горі лежить його тіло. Похований Нарбут у своїм жупані".
Детальніше про життя та творчсть Георгія Нарбута читайте "Хтіли здобути сірих волів, щоб везли, за старим українським звичаєм, його труну – але не знайшли".
4 
1
Коментарі