"Бачили коли-небудь чекістське посвідчення? Ось це належало моєму дідові. І збереглося до цих пір ", - пише на своїй сторінці в Facebook Володимир Яковлєв. Чоловік родом із Москви, зараз живе в Ізраїлі. Володимиру 57 років.

Володимир Яковлєв поділився з інтернет-аудиторією своїми спогадами з дитинства та про те, як це досі впливає на його життя.

 

Подаємо зміст посту без змін.

"Мене назвали на честь діда. Мій дід, Володимир Яковлєв, вбивця, кривавий кат, чекіст. Серед багатьох його жертв були і його власні батьки. Свого батька дід розстріляв за спекуляцію. Його мати, моя прабабуся, дізнавшись про це, повісилася.

Мої найщасливіші дитячі спогади пов'язані зі старою, просторою квартирою на Новокузецькій, якою в нашій родині дуже пишалися. Ця квартира, як я дізнався пізніше, була реквізована - тобто силою відібрана - у багатої купецької сім'ї.

Я пам'ятаю старий різьблений буфет, в який я лазив за варенням. І великий затишний диван, на якому ми з бабусею вечорами, загорнувшись коциком, читали казки. І два величезні шкіряні крісла, якими, за сімейною традицією, користувалися тільки для найважливіших розмов.

Як я дізнався пізніше, моя бабуся, яку я дуже любив, більшу частину життя успішно пропрацювала професійним агентом-провокатором. Вона провокувала знайомих на відвертість. За результатами бесід писала службові донесення.

Диван, на якому я слухав казки, і крісла, і буфет, і всі інші меблі в квартирі дід з бабусею не купували. Вони просто вибрали їх для себе на спеціальному складі, куди доставляли майно з квартир розстріляних москвичів. З цього складу чекісти безкоштовно обставляли свої квартири.

Мої щасливі дитячі спогади просякнуті духом грабунків, убивств, насильства і зради. Кров'ю.

Я не один такий?

Ми всі, що виросли в Росії - онуки жертв і катів. Всі абсолютно, всі без винятку. У вашій родині не було жертв? Значить, були кати. Не було катів? Значить, були жертви. Не було ні жертв, ні катів? Значить, є таємниці.

Навіть не сумнівайтеся!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новим російським послом стане "класичний чекіст"

Оцінюючи масштаб трагедій російського минулого, ми зазвичай рахуємо загиблих. Проте, щоб оцінити масштаб впливу цих трагедій на психіку майбутніх поколінь, рахувати потрібно не загиблих, а тих, що вижили.

Загиблі - загинули. Ті, що вижили - наші батьки і батьки наших батьків.

Загиблих - десятки мільйонів. Тих, хто вижив - сотні мільйонів. Сотні мільйонів тих, хто передав свій страх, свій біль, своє відчуття постійної загрози - дітям, які, натомість, додавши до цього болю власні страждання, передали цей страх нам.

Статистично сьогодні в Росії - немає жодної родини, яка так чи інакше не несла б на собі найтяжчих наслідків звірств, що тривали в країні протягом століття.

Чи замислювалися ви коли-небудь про те, до якої міри цей життєвий досвід трьох поспіль поколінь впливає на ваше особисте, сьогоднішнє сприйняття світу? Вашу дружину? Ваших дітей?

 

Мені потрібні були роки на те, щоб зрозуміти історію моєї сім'ї. Але тепер я краще знаю, звідки взявся мій одвічний безпричинний страх. Або абсолютна нездатність довіряти і створювати близькі стосунки.

У школі нам розповідали про звірства німецьких фашистів. В інституті - про безчинства китайських хунвейбінів або камбоджійських червоних кхмерів. Нам тільки забули сказати, що зоною найстрашнішого в історії людства геноциду була не Німеччина, не Китай і не Камбоджа, а наша власна країна.

Нам здається, що краще не знати. Насправді - гірше. Набагато. Те, чого ми не знаємо, продовжує впливати на нас - через дитячі спогади, через взаємини з батьками. Просто, коли не знаємо, ми цього впливу не усвідомлюємо, і тому безсилі йому протистояти.

Найстрашніший наслідок спадкової травми - нездатність її усвідомити. І, як наслідок - нездатність усвідомити те, до якої міри ця травма спотворює наше сьогоднішнє сприйняття дійсності.

Неважливо, що саме для кожного з нас сьогодні - уособлення цього страху, кого саме кожен з нас сьогодні бачить у ролі загрози - Америку, Кремль, Україну, гомосексуалів або турків, "розпусну" Європу, п'яту колону або просто начальника на роботі.

Важливо - чи усвідомлюємо ми, до якої міри наші сьогоднішні особисті страхи, особисте відчуття зовнішньої загрози - в реальності є лише примарами минулого, існування якого ми так боїмося визнати?".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У конфлікті батьків і дітей завжди перемагають діти", - Павло Шеремет, 44 роки, журналіст

×