10 серпня 1979 року масажист футбольної команди "Пахтакор" Анатолій Дворніков святкував свій день народження. Гравці команди привітали його, а о 22 годині пішли спати – режим. Дворніков з кількома друзями "гудів" до ранку. Прокинувся лише по обіді. Запізнився на літак, який з командою вирушив із Ташкента до Мінська на гру з місцевим "Динамо". Весь день тремтів в очікуванні покарання. На ранок наступного дня довідався, що команда розбилася в небі біля Дніпродзержинська, зіткнувшись із другим літаком. Згодом, коли грав оновлений "Пахтакор" появу на лаві запасних Анатолія публіка супроводжувала свистом і вигуками: "Алкоголік!"
– Алкоголік, але живий, – огризався Дворніков.
Ще одним щасливцем, якому вдалося уникнути смерті, був головний тренер українець Олег Базилевич. Він скористався вихідним днем і вилетів із Ташкента на день раніше. Хотів провідати родину, яка відпочивала в Сочі. 12 числа збирався поїздом їхати до Мінська. За кілька хвилин до від'їзду в помешканні Базилевича задзвонив телефон. Олег Петрович підняв слухавку.
– Який жах! Розбилася вся команда. Уявляєш, уся, – сказав дружині.
Однак щастило далеко не всім. Капітан "Пахтакора" 26-річний кореєць Михайло Ан був кандидатом до збірної СРСР. На гру з мінським "Динамо", яка за календарем мала відбутися 13 серпня, він не збирався. Михайло отримав мікротравму, але вирішив провести товаришів в аеропорту. Хтось із хлопців сказав Ану:
– Мишко, що ти тут робитимеш без нас? Сідай у літак, прокатаєшся.
Капітан не любив літати літаками. Щоразу закривав очі, коли літак відривався від землі або приземлявся. Але цього разу погодився. Поруч із ним сидів 18-річний Сирожиддін Базаров. Напередодні до хлопця – гравця дублю приїхав батько. Базаров відпросився в начальства Хотів вилетіти не з товаришами по команді, а з основним складом. Він був наймолодшим із 14 гравців тренера, лікаря й адміністратора.
"Пахтакор" зірок із неба не хапав. Команда йшла на 8 місці, маючи по 7 перемог і поразок при 4 нічиїх.
У декого із загиблих були погані передчуття перед вильотом. Адміністратор Мансур Таліджанов не спав усю ніч.
– Він просив нагріти чаю, а за хвилину вже хотів порізати кавуна, – згадувала дружина Юлдуз. – Потім почав розповідати про своє життя. Пригадував найменші дрібниці – з ким дружив у дитинстві, як збирав на калим за мене.
Людмила Корченова – дружина гравця Олександра Корченова не хотіла відпускати чоловіка.
– Я ніби щось передчувала, – згадувала. – Саша сміявся. Казав, що його не буде лише три дні. Вийшов із квартири й показав пальцями три – мовляв лише три дні.
Літак Ту-134 вилетів об 11-30. За півгодини до нього з Челябінська вилетів інший борт – така сама "тушка", що прямувала до Кишинева. На території України польотами керували харківські диспетчери. Того дня на чергування заступили двоє – 20-річний Микола Жуковський та 30-річний Володимир Сумський. Лінія була перевантажена – за добу тут пролітали майже 700 літаків. Два диспетчери обслуговували одночасно 12 бортів – це дуже багато. Ситуацію ускладнював проліт "літерного" рейсу з Москви до Криму – на дачу до Брежнєва летів член Центрального комітету партії Костянтин Черненко. Йому довго тримали висоту 9600 метрів.
Молодий Жуковський невірно склав графік руху літаків – ташкентського і челябінського. Думав, що вони пролетять в інтервалі у 3 хвилини. Насправді інтервал був набагато менший – у межах однієї хвилини. За три хвилини до трагедії у Сумського з'явилося погане передчуття. Він перевірив графік Жуковського й відразу виявив у ньому помилку. Почав викликати ташкентський літак. Наказував злетіти вище. На біду диспетчерів до місця трагедії підлітав ще один борт – Іл-62. Саме його льотчик відповів диспетчеру:
– Гаразд.
Обидва екіпажі ТУ-134 були вкрай дисципліновані. Вони займали висоту 8400 метрів і не відхилялися від неї. Фатальними стали пів секунди. Саме стільки часу літакам не вистачило аби розминутися. Челябінський літак ударив у хвіст ташкентському. Перший борт вибухнув у повітрі й розлетівся на шматки. Другий почав поступово знижатися. Льотчики намагалися втримати судно. Однак на висоті 4500 метрів ТУ-134 став некерованим і з усієї сили вдарився в переоране поле біля села Куриловка за Дніпродзержинськом. Усі пасажири загинули. Першим про аварію доповів льотчик Ан-24, що летів із Черкас у Донецьк.
– Бачу обломки літака, що падають, – доповів диспетчерам.
– Навіть коли стало відомо про трагедію, мене ніхто не замінив. – Тільки стояли за спиною і шушукалися. Я ще годину працював ніби в тумані, – згадував Володимир Сумський.
Місце падіння оточила міліція. Зі 178 жертв катастрофи двох літаків тільки одне тіло знайшли цілим. На вимогу першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану Шарафа Рашидова команді влаштували похорони. Привезли 17 запаяних алюмінієвих трун. Заборонили розкривати під розписку. Знавці стверджували, що замість тіл загиблих там за давнім звичаєм авіаторів лежала земля з місця падіння. Усіх 17 поховали в п'ятницю 17 серпня. Вдови загиблих отримали по 1000 рублів страховки і пенсію від уряду Узбекистану в 120 рублів на кожну дитину. Некролог надрукувала лише одна газета на весь СРСР – ташкентська "Правда Востока".
За рік диспетчерів судили. Сумський і Жуковський отримали по 15 років. Через 6 років вийшли за амністією. Наступний матч "Пахтакор" зіграв 23 серпня. Команду поповнили гравці з решти клубів вищої ліги, які не проходили до основних складів. Три роки "Пахтакор" не міг вибути до першої ліги – таким був пільговий період. Ташкентці вилетіли на четвертий, хоч новий їхній форвард Андрій Якубик постійно боровся за звання кращого бомбардира чемпіонату.
Дружина тренера Тазетдінова Алла довго згадувала, як дочка прокидалася вночі й вимагала погукати батька. Через 30 років після трагедії зізналася, що забула батькові риси.
– Так ось тато, на фото, – здивувалася мати.
– Тут він неживий. А я пам'ятала живого.
3 
1
Коментарі