Gazeta.ua публікує уривок з однієї з найвідоміших і найвпливовіших книг з історії ідей "Винайдення традиції". Більшість інституційних традицій, які вважаються давніми, такими не є, вважають автори книги. Навпаки, вони були спеціально вигадані та запроваджені з метою створити ілюзію тяглості з минулого.
Вперше книга вийшла 1983 р. і відтоді витримала щонайменше 12 перевидань різними мовами. У книзі на багатому фактичному матеріалі шотландської, англійської, британської, валлійської, колоніальної індійської та африканської історії проаналізовано, як винаходять нові та переформульовують старі традиції, видаючи їх за давні й сталі. Під "винайденими традиціями" в книзі маються на увазі культурні практики, які ставили за мету легітимізувати інституції, виразити належність до спільноти і прищепити певні цінності через наголошування на історичній давності, часто фіктивній. Українською книга була видана у 2005 році видавництвом "Ніка-Центр".
Пропонуємо вашій увазі частину другого розділу книги про гірську традицію Шотландії авторства Г'ю Тревора-Роупера. Ліцензія на право перекладу українською мовою належить видавництву "Ніка-Центр".
Винайдення традиції: горська традиція Шотландії
Г'ю Тревор-Роупер
Г'ю Тревор-Роупер народився 1914 р. в Ґлантоні (Нортумберленд) у сім'ї лікаря. Освіту здобув в Оксфордському університеті. Спеціалізувався з ранньомодерної історії Великої Британії та історії Третього райху в Німеччині. Перший професійний успіх Г'ю Тревору-Роуперу принесла книжка "Останні дні Гітлера" (1947). Наступні книги "Гітлерові розмови за столом" (1953) і "Щоденники Ґеббельса" (1978) закріпили за істориком репутацію провідного фахівця з історії Німеччини 1930-х рр. За іронією, Г'ю Тревор-Роупер, який у розділі про шотландську винайдену традицію дотепно і талановито розвінчує горський міф, сам став жертвою містифікації. У 1983 р. він помилково визнав автентичними так звані "Щоденники Гітлера", а газета "Санді Таймс", для якої він писав літературні огляди, заплатила великі гроші за права на їхнє англійське видання. У 1957—1980 рр. Г'ю Тревор-Роупер обіймав посаду професора модерної історії в Оксфорді, а з 1980 р. — був членом Кембриджського університету. У 1954 р. він одружився з леді Александрою Говард-Джонстон, похресницею дружини короля Едуарда VІІ, а 1979 р. був удостоєний дворянського титулу і обрав ім'я лорд Ґлантон. Серед інших книг Г'ю Тревора-Роупера — "Католики, англікани і пуритани" (1987). Помер Г'ю Тревор-Роупер в Оксфорді в січні 2003 р. у віці 89 років.
Хоч би де нині зібралися шотландці відзначити свою національну самобутність, вони відкрито утверджують її за допомогою своєрідного національного інструментарію. Вони одягають вовняні картаті кілти, кольори і малюнок яких указують на їхній "клан", а якщо на радощах музикують, то на волинці. Цей інструментарій, якому вони приписують глибоку давність, насправді досить новий. Він склався після (іноді через тривалий час після) Унії з Англією, протест проти якої певною мірою й уособлює. До Унії ці звичаї справді існували в залишковій формі, проте переважна більшість шотландців уважала їх ознакою варварства — рисою шахраюватих, ледачих, злодійкуватих пройдисвітів-горців, які радше дошкуляли, ніж загрожували цивілізованій історичній Шотландії. І навіть у гірських районах, навіть у залишковій формі такий інструментарій був порівняно новим і не становив оригінальної чи характерної ознаки горського суспільства.
Насправді ціла ідея окремої горської культури і традиції — ретроспективний винахід. До кінця ХVІІ ст. шотландські горці не становили окремого народу, а були лише відгомоном переселення ірландців. На порізаному й негостинному узбережжі, на архіпелазі великих і малих островів море радше об'єднувало, ніж розділяло. І від кінця V ст., коли скотти з Ольстера висадилися в Арґайллі, до середини ХVІІІ ст., коли регіон відкрили повстанці-якобіти, Західна Шотландія, відрізана від Східної горами, була завжди більше пов'язана з Ірландією, ніж із саксонським Лоулендом (Хайленд [Highlands] — назва гірських районів Шотландії, шотладське Верхогір'я. Лоуленд [Lowlands] — низовинні райони Шотландії. Жителі Хайленду — хайлендери, шотландські горці; жителі Лоуленду — лоулендери, низовинці.). Етнічно й культурно це була колонія Ірландії.
Навіть політично ці два кельтських суспільства — в Ірландії та в Західному Хайленді — тісно перепліталися. Опертям скоттів Далріади століттями залишався Ольстер. Гебридські острови, узбережжя Ірландії й острів Мен — усе було під владою данців. А за часів пізнього середньовіччя острівні правителі Макдональди були в Західній Шотландії й у Північній Ірландії ближчими й ефективнішими правителями, ніж їхні номінальні сюзерени — шотландські й англійські королі. За їхнього правління гебридська культура була суто ірландською. Барди з діда-прадіда, лікарі, арфісти (музичним інструментом для них була арфа, а не волинка) походили з Ірландії1. Навіть утративши владу, Макдональди все ще становили силу в обох країнах. Так тривало, доки захоплення Ольстера англійцями в середині ХVІІ ст. і початок гегемонії Кемпбеллів у Західному Хайленді не зламало потенційну політичну єдність. Але єдність культурна, хай навіть послаблена, збереглася. У ХVІІІ ст. Гебридські острови були ще, по суті, ірландським сточищем, і тамтешню ґельську мову в ХVІІІ ст. повсюдно називали ірландською.
Культурно залежачи від Ірландії, під "чужоземною" і дещо неефективною владою шотландської корони, Хайленд і шотландські острови були культурно упосліджені. Їхня література була блідим відлунням ірландської. Барди шотландських вождів приходили з Ірландії або їхали туди навчатися свого мистецтва. Справді, говорить нам автор-ірландець ХVІІІ ст., шотландські барди були непотребом Ірландії, що його час від часу викидали на той принагідний смітник. Навіть за жорстокої влади Англії в ХVІІ і ХVІІІ ст. жителі кельтської Ірландії залишалися в культурному сенсі народом історичним, тоді як кельтська Шотландія була в найкращому разі її вбогою сестрою. Вона не мала й не могла мати незалежної традиції.
Творення незалежної горської традиції і прищеплення цієї нової традиції з її зовнішніми ознаками всьому шотландському народові було справою кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. Це відбулося у три етапи. Спочатку сталося культурне повстання проти Ірландії: перебирання собі ірландської культури та переписування ранньої шотландської історії, що сягнуло апогею в гонористому твердженні, ніби Шотландія, кельтська Шотландія, була "матір'ю", а Ірландія — культурно залежною. Потім було штучно створено нові горські традиції, які подавали як стародавні, самобутні й окремішні. Третім ішов процес, через який ці нові традиції пропонували та їх приймала історична низовинна Шотландія — Східна Шотландія піктів, саксів і норманів.
Перший етап було пройдено у ХVІІІ ст. Твердження, що кельтські ірландськомовні шотландські горці були не просто завойовниками з Ірландії у V ст., а мали в Шотландії давню історію і насправді були каледонами, котрі чинили опір римським арміям, було, звісно, старою легендою, яка добре прислужилася в минулому. Цей погляд у 1729 р. аргументовано спростував перший і найбільший шотландський знавець старожитностей, ?migr? (Політичний емігрант (фр.), якобітський священик Томас Іннз. Однак 1738 р. його знову відродив Дейвід Малкольм, а в 1760-х рр. ще успішніше — два письменники-однофамільці: Джеймс Макферсон, "перекладач" Оссіана, і превелебний Джон Макферсон, священик зі Сліту з острова Скай. Макферсони, хоч і не були родичами, знали один одного: Джеймс Макферсон гостював у священика під час відвідин острова Скай у пошуках Оссіана 1760 р., а син священика, згодом сер Джон Макферсон, генерал-губернатор Індії, став його близьким другом і спільником. Разом за допомогою двох грубих підробок вони витворили для кельтської Шотландії автохтонну літературу та як необхідну підтримку для неї — нову історію. І ця література, і ця історія тою мірою, якою стосувалися реальності, були списані з ірландських.
Небачена зухвалість Макферсонів захоплює. Джеймс Макферсон, зібравши в Шотландії ірландські балади, написав "епос", у якому весь сценарій було перенесено з Ірландії до Шотландії, а тоді позбувся нечесно використаних справжніх балад, оголосивши їх кепськими новітніми текстами, і підважив автохтонну ірландську літературу як їхній відгомін. Макферсон-священик написав "Критичний трактат", у якому помістив "відкритого" його тезкою "кельтського Гомера" в потрібний контекст: він переніс ірландськомовних кельтів до Шотландії на чотири століття раніше, ніж вони прибули насправді, та витлумачив справжню ірландську літературу як украдену в середньовіччі безсоромними ірландцями в простодушних скоттів. Щоб довершити картину, сам Джеймс Макферсон, скориставшись писаннями священика, написав "незалежний" "Вступ до історії Великої Британії та Ірландії" (1771), в якому повторював його твердження. Про успіх Макферсонів годі й сказати більше — вони переконали навіть зазвичай обережного і критичного Едварда Ґіббона, який назвав цих "двох учених горців" — Джеймса Макферсона та його святість Джона Макферсона — своїми провідниками в давню шотландську історію і в такий спосіб увічнив те, що справедливо назвали "низкою помилок у шотландській історії". Ціле століття пішло на те, щоб звільнити — якщо її звільнили взагалі — шотландську історію від перекручених і переплетених фальшувань обох Макферсонів. Тим часом ці два нахабні облудники досягли тривкого тріумфу: вони нанесли шотландських горців на карту. Раніше зневажені низовинними шотландцями як невимовно дикі, а ірландцями — як малограмотні бідні родичі, вони тепер прогриміли Європою як Kulturvolk (Культурний народ (нім.), який, доки Англія й Ірландія скніли в примітивному варварстві, породивепічного поета довершеної витонченості й емоційності, рівного (вважала мадам де Сталь) чи навіть вищого (писав Ф. А. Вольф) за Гомера. Але вони привернули увагу Європи не лише літературою. Позаяк цього разу зв'язки з Ірландією було розірвано і шотландський Хайленд здобув, хай і через ошуканство, незалежну стародавню культуру, шлях до маніфестування цієї незалежності через особливі традиції було відкрито. Започаткованою традицією стало характерне вбрання.
У 1805 р. сер Вальтер Скотт написав для "Единбург Рев'ю" нарис про Макферсонового Оссіана, в якому продемонстрував добру ерудицію і здоровий глузд. Він рішуче відкинув автентичність епосу, що її шотландські літературні кола загалом і горці зокрема наполегливо боронили. Але в тому-таки нарисі поміж іншого зазначив, що стародавні каледони ІІІ ст., поза сумнівом, носили "картаті філібеґи" [tartan philibeg]. Це впевнене твердження в такому раціональному й критичному нарисі дивує. Доти, наскільки мені відомо, така думка не звучала ніколи. Навіть Макферсон ніколи цього не припускав: його Оссіан завжди був у довгій мантії, а його інструментом була, між іншим, не волинка, а арфа. Проте сам Макферсон був хайлендером і належав до старшого, ніж Скотт, покоління. А в такій справі це мало неабияке значення. Коли "картатий філібеґ", сучасний кілт, став костюмом хайлендера? Насправді факти не залишають сумнівів, особливо після публікації блискучої праці Дж. Телфер Данбара6. Тоді як тартан (Тартаном називають і тканину, і характерний малюнок, клітинки на цій тканині.), вовняна тканина з кольоровим геометричним малюнком, відома в Шотландії в XVI ст. (імовірно, її завезли в Хайленд із Фландрії через Лоуленд), філібеґ як назва і річ до ХVІІІ ст. були невідомі. Це аж ніяк не традиційне горське вбрання, його після Унії 1707 р. винайшов один англієць, а різновиди "кланових клітинок" — навіть ще пізніший винахід. Їх придумав сер Вальтер Скотт як елемент видовища на честь короля з Ганноверської династії, а їхня сучасна форма з'явилася завдяки двом іншим англійцям.
Оскільки шотландські хайлендери були за походженням тими ж ірландцями, які перебралися з одного острова на інший, природно припустити, що попервах їхнє вбрання було таким самим, як і в ірландців. Так воно й виявилося. До ХVІ ст. жоден автор не наводить жодних особливостей горського одягу, при тому, що всі тогочасні свідчення, по суті, збігаються. З них видно, що повсякденним одягом горців була довга "ірландська" сорочка (ґельською leine), яку вищі прошарки, як в Ірландії, фарбували шафраном у жовто-гарячий колір (leine-croich), туніка (failuin) і накидка чи плед, які для вищих прошарків ткали різнокольоровими чи смугастими, але зазвичай брунатних або коричневих відтінків для маскування у вереску. Ще горці носили взуття на рівній підошві (вищі класи могли носити взуття на високих підборах) і пласкі м'які берети, здебільшого сині. Під час битви проводирі вдягали кольчугу, а нижчі класи носили підбиті лляні сорочки, пофарбовані чи вимазані смолою й покриті оленячими шкурами. Крім цього звичайного одягу, вожді кланів і знатні люди, які контактували зі шляхетнішими мешканцями Лоуленду, могли носити вузькі шотландські штани [trews]: поєднання бриджів і панчіх. Штани у Хайленді на вулиці могли носити лише чоловіки, які мали носіїв і охоронців, отже, вони були прикметою соціальної відмінності. І пледи, і штани були, ймовірно, з тартану.
Протягом ХVІІ ст. — століття, коли зв'язки між Хайлендом й Ірландією було розірвано, горський костюм змінився. Зміни відбувалися нерегулярно впродовж століття. По-перше, перестали вдягати довгу сорочку. На островах на початку століття її замінила низовинська куртка, жилет, бриджі. З іншого боку, один шотландський священик набагато пізніше згадував, що дикі горці в якобітській армії, яка в 1715 р. пройшла його парафією, не носили "ані плед, ані філібеґ", а лише домоткану тісну одноколірну куртку аж по коліна з поясом. Це найпізніше, наскільки мені відомо, свідчення про використання leine в Шотландії.
Протягом ХVІІ ст. горські армії воювали в громадянських війнах Британії, і скрізь згадувано, що офіцери носили вузькі штани, тоді як ноги і стегна простих солдатів були неприкриті. І офіцери, і солдати носили пледи; перші як одяг на торс, другі покривали ним усе тіло, підперізуючись в талії так, що частина нижче пояса утворювала щось на кшталт спідниці. У такому вигляді його знали як breacan, або "плед з поясом" [belted plaid]. Головне, що до того часу не було і згадки про кілт, як ми його знаємо. Альтернативою були належні джентльменові вузькі штани чи простолюдинський плед із поясом.
Назва "кілт" уперше постає через двадцять років після Унії. Едвард Берт, англійський офіцер, направлений у Шотландію як головний спостерігач генерала Вейда, написав низку листів, переважно з Інвернесса, в яких ідеться про характер і звичаї краю. У них детально описано"квелт" [quelt], який, пояснює він, є не окремим предметом верхнього одягу, а лише особливим способом носити плед, "зібганий і підперезаний у талії, так що робиться короткий поднл до середини стегна, а решта перекидається через плече і застібається спереду... так, що вони виглядають, майже як бідні жінки в Лондоні, коли ті натягують плаття на голову, щоб сховатися від дощу".
Цей поділ, веде далі Берт, зазвичай такий "короткий, що у вітряний день, коли людина йде вгору схилом чи нахиляється, прямо видно весь страм". З його опису ясно, що йдеться не про сучасний кілт, а про плед із поясом. Берт докладно писав про горське вбрання тому, що вже за його часів воно було предметом політичної полеміки. Після якобітського повстання 1715 р. Британський парламент розглянув закон про його заборону, подібно до заборони ірландського одягу за часів Генриха VІІІ. Така заборона, припускали, допоможе покласти край окремішньому горському способу життя й інтегрувати горців у модерне суспільство. Однак запропонований закон не пройшов. Погодилися, що горський одяг був зручним і потрібним у країні, де подорожній мусить "продиратися крізь камені й трясовини і ночувати на схилах". Він також був потрібний бідноті, бо дуже дешевий: "за кілька шилінгів такий одяг може купити пересічний горець", якому не по кишені навіть грубе "низовинське плаття". Є іронія в тому, що якби горський одяг заборонили після "п'ятнадцятого року", а не після "сорок п'ятого" (Ідеться про повстання якобітів 1715 р. ["The Fifteen"] і 1745 р. ["the F-five"]), кілт, який тепер уважають однією з найдавніших традицій Шотландії, можливо, ніколи не з'явився б. Він виник через кілька років після Бертових листів і неподалік від місцевості, звідки той писав. Невідомий 1726 р., він несподівано з'являється через кілька років по тому і на 1746 р. уже достатньо закорінений, щоб його явно назвали в акті парламенту, який забороняв горський одяг. Винахідником кілта став англійський квакер із Ланкашира Томас Ролінсон.
Ролінсони були відомою родиною квакерів-металургів у Фернеcсі. На початок ХVІІІ ст. разом з іншими відомими квакерськими родинами Фордів, Кросфілдів, Бекгаузів вони володіли "великою мережею печей і кузень" у Ланкаширі. Але джерела деревного вугілля вичерпалися, і вони потребували лісу на паливо. На щастя, після придушення повстання відкривався Хайленд і промисловість півдня могла використовувати північні ліси. Отже, 1727 р. Томас Ролінсон домовився з Яном МакДонеллом, вождем МакДонеллів із Ґленґеррі біля Інвернессу, щодо оренди на 31 рік лісової місцини в Інверґеррі. Там він побудував піч і топив залізну руду, яку спеціально привозили з Ланкашира. Підприємство не мало економічного успіху: через сім років його згорнули, але протягом цих семи років Ролінсон пізнав край, започаткував постійні стосунки з МакДонеллами з Ґленґеррі й, зрозуміло, дав "купі горців" роботу на лісозаготівлях і біля топок.
Бувши в Ґленґеррі, Ролінсон зацікавився горським одягом і водночас усвідомив, що той незручний. Плед з поясом годився для бездіяльного життя хайлендерів, щоб дрімати на схилах чи ховатися серед вереску. Він був також дуже дешевий, бо всі погоджувалися з тим, що для нижчого класу ціна штанів або бриджів не доступна. Але для людей, які мали валити ліс чи стояти біля топки, він був "громіздким, незручним одягом". Тому як "людина розумна і діяльна" Ролінсон запросив шевця полку, розквартированого в Інвернессі, "підшити плаття та зробити його зручним і практичним для робітників". У результаті з'явився філібеґ [felie beg, philibeg], або "малий кілт", який зробили, відділивши поділ від верху і перетворивши його на окремий предмет одягу з уже прошитими складками. Новий одяг став носити сам Ролінсон, а за ним і його товариш Ян МакДонелл з Ґленґеррі. Після цього члени клану, як завжди, покірно пішли за своїм вождем, і нововведення, кажуть нам, "виявилося таким зручним і практичним, що через найкоротший час його стали повсюдно використовувати в усіх гірських краях і в багатьох північних низовинських землях теж".
Це свідчення про походження кілта вперше навів у 1768 р. один добродій з Хайленду, який особисто знав Ролінсона. Воно було опубліковане в 1785 р. і не викликало жодних заперечень12. Його підтвердили два найбільші тодішні авторитети з шотландських звичаїв13 і незалежні свідчення сім'ї Ґленґеррі14. Ще сорок років його ніхто не заперечував. Його ніколи так і не було спростовано. Усі дані, зібрані після того, не суперечать йому. Ілюстративний матеріал також підтримує це свідчення: вперше людину, одягнену в кілт, схожий на сучасний, а не в плед з поясом, зображено на портреті Александра МакДонелла з Ґленґеррі, сина вождя, який був другом Ролінсона. Цікаво зауважити, що кілт на портреті носить не вождь, а його слуга, ще раз підкреслюючи його простолюдинський статус. Маючи всі ці докази, визнані сучасні авторитети вважають історію правдивою. Отже, ми можемо підсумувати, що кілт — абсолютно новітнє вбрання, вперше розроблене і вперше одягнуте англійським промисловцем-квакером. І він запропонував його хайлендерам не задля того, щоб зберегти їхній традиційний триб життя, а щоб полегшити його трансформацію: вивести їх із верескових чагарів на фабрику.
Але якщо походження кілта саме таке, то на думку одразу спадають інші запитання. Який візерунок мав кілт квакера? Чи існувала окрема "клітинка" або поєднання кольорів для ланкаширця Ролінсона, чи він став почесним членом клану МакДонеллів? Чи справді були у ХVІІІ ст. якісь "клітинки"? Коли почали розрізнювати малюнки за кланами? Автори ХVІ ст., які вперше зауважують горське вбрання, очевидно, не знали жодного такого розрізнення. Вони описують пледи вождів як різноколірні, а пледи їхніх підлеглих — як коричневі, тож за їхніх часів усяке розрізнювання кольорів ішло за соціальним статусом, а не за кланами. Найраніший доказ, наведений на підтримку розрізнювання кольорів за кланами, — ремарка Мартина Мартина, який відвідав Гебридські острови наприкінці ХVІІ ст. Але Мартин просто приписує різні візерунки різним місцевостям: він не розрізнює їх за кланами, і насправді, докази проти розрізнювання за кланами — сильні.
Так на ретельно виписаній серії портретів XVIII ст. Різних членів родини Ґрантів роботи Ричарда Вейтта всіх їх зображено в різному тартані. Портрети Макдональдів з Армадейла виявляють "принаймні шість різних картатих візерунків". А сучасні повстанню 1745 р. свідчення — чи то зображення, чи то літературні, чи то належні до моди — не підтверджують диференціації за кланами і тяглості клітинок. Єдина можливість розпізнати кланову приналежність — не через клітинку, а через кокарду на шапці.
Клітинки були справою власного смаку чи потреби й тільки. Справді, в жовтні 1745 р., коли Молодий Шевальє (Молодий Шевальє [Young Chevalier] — прізвисько Чарльза Едварда Стюарта з династії Стюартів, претендента на шотландський трон під час якобітського повстання 1745 р.) стояв зі своєю армією в Единбурзі, "Каледоніан Мерк'юрі" рекламувала "великий вибір тартану, найновіші візерунки". Як із неохотою визнав Д. В. Стюарт, "це величезний камінь спотикання на шляху тих, хто наполягає на давності візерунків, бо здається дивним, що в час, коли місто заполонили горці всіх станів і кланів, їм пропонували не стародавні клітинки, а "великий вибір найновіших візерунків".
Отже, коли спалахнуло велике повстання 1745 р., кілт, яким ми його знаємо, був недавнім англійським винаходом, а "кланових" клітинок не існувало. Однак це повстання позначило зміну в одязі, так само як у соціальній і економічній історії Шотландії. Після придушення повстання британський уряд вирішив зробити те, що розглядалося в 1715 р. (а насправді ще раніше), і знищити, врешті-решт, незалежний горський спосіб життя. Різноманітними актами парламенту, які були ухвалені після перемоги під Калоденом, не лише було роззброєно горців і позбавлено спадкової влади їхніх вождів, а й носіння горського вбрання — "пледу, філібеґу, вузьких штанів, перев'язі через плече, картатого або кольорового пледу чи тканини" — заборонено по всій Шотландії під страхом шестимісячного ув'язнення без застави чи семирічного заслання за друге порушення. Цей драконівський закон залишався в силі тридцять п'ять років, протягом яких цілий горський спосіб життя швидко зруйнувався. Коли в 1773 р. Джонсон і Босвелл здійснили свою знамениту подорож, виявилося, що вони вже спізнилися побачити те, на що чекали, — "незвичайних на вигляд людей і систему архаїчного життя". Підсумовуючи подорож, Джонсон записав, що вони жодного разу не бачили картатого одягу. Закон, із яким він не погоджувався, насаджували повсюдно. Навіть волинку, зазначав він, "починають забувати". На 1780 р. горське вбрання здавалося зниклим і жодна розважлива людина не думала про його відродження.
Хай там що, але історія річ не раціональна чи принаймні раціональна лише частково. Горський одяг справді вимер серед тих, хто звик його носити. Після покоління в штанах просте селянство Хайленду не бачило підстав повертатися до пледа з поясом або тартану, що їх вони колись уважали такими дешевими і придатними. Вони навіть ніколи не поверталися до "зручного і практичного" нового кілта. З іншого боку, вищі й середні класи, які перше зневажали "простолюдський" костюм, тепер з ентузіазмом підхопили одяг, що його традиційні носії врешті-решт відкинули. У роки, коли горський одяг заборонили, деякі дворяни з Хайленду стали з задоволенням його носити й у захистку своїх домівок позувати в ньому для портретів. Тепер, коли заборону зняли, мода поширилася. Англізовані шотландські аристократи, успішні джентрі, добре освічені единбурзькі юристи і розважливі торговці з Абердина — люди, не спонукувані бідністю, ті, хто ніколи не продирався крізь камені й трясовиння та не ночував на схилах, — показувалися на людях не в історичних вузьких шотландських штанях, традиційному одязі свого класу, не в незграбному пледі з поясом, а в дорогій і вишуканій версії цього недавнього винаходу — філібеґу, чи малому кілті.
Дві обставини пояснюють цю прикметну зміну. Одну — загальноєвропейську — стисло підсумуємо. Існував романтичний рух, культ шляхетних дикунів, яким цивілізація загрожувала зникненням. До 1745 р. горців зневажали як непутящих хижаків-варварів. У 1745 р. їх боялись як небезпечних заколотників. Але після 1745 р., коли їхнє окремішнє суспільство було так легко зруйновано, в них поєдналася романтика примітивних людей з привабливістю видів, що зникають. Саме такою була атмосфера, в якій Оссіан здобув свій легкий тріумф. Друга обставина конкретніша і заслуговує на більшу увагу. Це створення британським урядом горських полків.
Формування горських полків почалося перед 1745 р.: перший такий полк Блек Вотч, згодом перейменований у 43-й, а потім у 42-й піхотний полк, воював під Фонтенуа (У битві під бельгійським містечком Фонтенуа в травні 1745 р. під час війни за австрійську спадщину французька армія завдала поразки англо-ганноверським, голландським і австрійським військам.) в 1745 р. Але лише в 1757—1760 рр. Пітт-старший послідовно став шукати спосіб відволікти войовничий дух горців від якобітських авантюр на бік воєнних дій імперії. Як він пізніше стверджував:
"Я шукав звитяг, де тільки можна; я пишаюся тим, що
був першим міністром, який шукав її і знайшов у горах
півночі. Я звернувся з закликом до неї та залучив на
службу вам мужню і безстрашну породу людей".
Ці горські полки невдовзі покрили себе славою в Індії й Америці. Вони також започаткували нову традицію в одязі. За Актом про роззброєння 1747 р., для них було зроблено виняток із заборони на горське вбрання, тому протягом тридцяти п'яти років, за які кельтське селянство назавжди перейшло на саксонські штани, а "кельтського Гомера" зображували в бардівській мантії, горські полки були єдиними, хто зберіг індустрію тартану живою й увічнив найнедавнішу новацію з усіх — ланкаширський кілт. Від самого початку горські полки мали за уніформу плед із поясом, але оскільки було винайдено кілт і зручність принесла йому популярність, вони прийняли і його. Навіть більше, ймовірно, те, що вони використовували кілт, дало життя ідеї розрізнювати клітинки за кланами. Позаяк кількість горських полків зросла, щоб задовольнити потреби війни, то і їхні картаті однострої диференціювали; і коли цивільні знову почали носити картате вбрання, а романтичний рух заохотив культ клану, той самий принцип легко перенесли з полку на клан. Однак це ще станеться в майбутньому. Зараз ідеться лише про кілт, винайдений англійським промисловцем-квакером і врятований від забуття англійським імперським політиком. Наступним щаблем було винайдення шотландської генеалогії. Принаймні це завдання виконали самі шотландці.
7 
1
Коментарі
2