Генерал армії УНР Яків Гандзюк народився 21 березня 1873 в с. Багринівці сучасного Літинського р-ну Вінницької обл. в сім'ї відставного царського бомбардира.
1896 року після закінчення з відзнакою Одеського піхотного юнкерського училища він здобув звання підпоручика. Російсько-японську війну 1904—1905 рр. закінчив штабс-капітаном, із трьома медалями й орденами Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія та "За хоробрість".
У 1911 р. найвищим указом Гандзюку з дружиною і сином було надано спадкове дворянство. У вільний час він організовував гуртки, де читалися різноманітні лекції, вечори з аматорськими спектаклями, концертами, танцями. Називав їх українським словом "вечорниці".
Першу світову війну Яків Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, нагороджений орденами Св. Станіслава I-II ступеня з мечами, Св. Володимира і французькою медаллю "Мілітер".
У 1915 році Гандзюк на Карпатській ділянці фронту протистояв австро-німецьким військам, які форсували річку Стрипу. Коли скінчилися снаряди в артилерії, він підвівся першим з окопів і повів за собою Самарський полк у багнетну контратаку, проти якої австрійці відступили. Під час взяття висот у Галичині Гандзюк першим кинувся на німецькі окопи, захопивши одна за одною три лінії.
Його частини трималися на лінії фронту, навіть тоді, коли інші відступили. Після одного із таких випадків йому присвоїли звання генерал-майора. Його описав військовий Василь Кочубей.
"Це було незабутнє видовище: полк, як на маневрах, займав довгу канаву, що перетинає поле, і вів вогневий бій із противником, який укривався. Попри потужний ворожий вогонь, ясно видно було богатирську постать полковника Гандзюка, який керував боєм, стоячи на весь зріст. Доводилося лише дивуватися, що жодна куля не зачепила його того дня. На запитання, чому він не ховається за височиною, чому так легковажно ризикує своїм життям, полковник відповів: "На війні бувають моменти, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник". І він, поза сумнівом, був правий, тому що, мабуть, тільки особистий приклад улюбленого командира стримував усіх цих людей, уже зачеплених більшовицькою пропагандою, від того, щоб залишити ланцюг і, як тисяча інших, втікати", — пригадував отаман Кочубей.
На 15 січня 1918 року Гандзюк був начальником 1-ї Української козацької дивізії. Його частини утримували Шепетівку, Рівне, Здолбунів. Роззброїли корпус із дивізією кінноти, що рухалися на чолі з більшовичкою Бош на Київ через Жмеринку.
Дізнавшись про наближення до Києва зі сходу більшовицьких військ Муравйова, він 25 січня виїхав із штабу корпусу в Білій Церкві. В цей час урядові заклади вже втекли зі столиці. Його автомобіль, в якому також їхали начальник штабу генерал Сафонов і ад'ютант, полковник Гаєвський захопила матроська застава.
Генералів доставили в Київ до червоного головкома Михайла Муравйова, який особисто очолював військовий трибунал. Колишній царський підполковник запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків, але всі троє відмовились.
"Ви помилилися, бо ми українці. І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами", - сказав генерал Гандзюк.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українка стала першою в світі жінкою, офіційно прийнятою на військову службу
Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали у генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища - тепер військовий ліцей імені Івана Богуна на Печерську.
"Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам - помремо героями!" - звернувся до своїх товаришів Гандзюк.
"Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!" - сказав він більшовикам.
Солдат армії УНР Стефан Гаєвський згадує, що матроси наказали стати до них спиною.
"Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!" - крикнув їм Гандзюк.
Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали, але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, втік до яру. Яків Гандзюк помер не одразу - пізніше на його тілі нарахували дванадцять багнетних поранень.
Улітку 1918-го після того як Муравйова вибили з Києва, тіла обох генералів удалося знайти в братській могилі на одному з кладовищ. Їх перепоховали з військовими почестями на цвинтарі Видубицького монастиря. У 1990-х місце могили за документами вирахували історик київського некрополя Людмила Проценко та киянка Антоніна Арсентьєва.
Могилу сотника Армії УНР і співзасновника ОУН Осипа Твердовського відшукали волонтери благодійного фонду "Героїка". До цього історики знали лише, що Твердовський помер у м. Еш-сюр-Альзетт у Люксембурзі. 8 березня 2018 року волонтерка "Героїки" Олена Подобєд-Франківська розшукала довідку про смерть Твердовського, а згодом і саму могилу.
7 
35413
Коментарі