Близько 10 років свого життя він активно жив футболом. Це був період становлення гри на нашій території і ті, хто хотів спробувати себе в новому виді спорту повинні були докласти неабияких зусиль.
"Перший раз я побачив футбольний м'яч, коли вчився в перших класах кам'янець-подільської гімназії, - згадував Смолич. - Викладач гімнастики, чех за національністю, приніс колись на заняття великий шкіряний м'яч (до того знали тільки гумові маленькі м'ячики заводу "Треугольник"). Вишикував хлопчаків у коло і наказав штовхати м'яча ногами, не сходячи з місця. Звалося це — "грати у футбол". Нам така забава дуже сподобалась і ми залюбки ходили "футболити". Та бити підйомом ми не вміли, гатили носком — підметки відривались і в батьків це викликало обурення. На другий рік "грання у футбол" - на ухвалу батьківського комітету — було заборонено.
М'ячі довозились з-за кордону, і придбати їх могли тільки багатії: м'яч коштував тринадцять п'ятдесят (тодішньою золотою валютою!). Футбольні бутси — теж закордонні, бо у нас їх не вміли робити, - коштували одинадцять карбованців. Звичайні черевики можна було купити за три-чотири. Навіть шити труси доводилось вчити модисток спеціально, бо їх ніхто не знав. А оскільки гроші на пошиття спеціальних трусів теж не в кожного були, то й бралося нишком від мамів кальсони, обрізалися вище колін, зашивалося спереду — от тобі й труси! Саме тому більшість тогочасних команд мали білі труси."
Зі справжнім футболом Смолич познайомився в Жмеринці, куди перевівся до місцевої гімназії. В місті було чотири стрілецькі полки. Казарми розміщувались вздовж залізниці у волочиському напрямку. Кожен полк мав свою команду. Грали військові в повному обмундируванні й високих чоботах на плацу.
"Ми, юні жителі сусідніх із полками кварталів жмеринського передмістя "Кавказ" - виконували функцію "алтиків", тобто підхоплювали м'яч в ауті й подавали його на поле, намагаючись і собі вдарити. Ганяли у футбол і по своїх дворах. Для цього гумовий м'ячик обмотували ганчір'ям, надаючи по змозі округлої форми. Тоді цей жмут всували в холошу, відрізану від старих штанів, і цю "руру" з обох боків зшивали. Справжній м'яч принесли наші багатії, брати Тубукаєви (їх сім'я утримувала буфет на жмеринському вокзалі): Умар, Тауфік, Ізатул і Валей. Команда стала тепер не просто вуличною, а загальноміською. Назвали "ЖКФ" - Жмеринська команда футболістів."
Батьки Тубакаєвих та їх родичі Діваєви закупили для команди форму: сині сорочки з червоними комірами та чорні труси з червоними лампасами.
"Бутси кожен з нас справляв собі сам, бо звичайні чоботарі не вміли так міцно шити, як треба футболісту. Робили їх із звичайних черевиків, не гіршими від фабричних, навіть міцнішими. З тонких сиромятих ремінців вязали щось подібне до собачого намордника і натягували на ввесь передок черевика із підошвою. Впоперек підошви деревяними гвіздками прибивалися шипи — суцільні смужки спиртового ремінця", - згадував Юрій Смолич.
Суперниками була команда з іншого передмістя - "Новий план", "яка справила собі сорочки модного тоді кольору "танго", тобто — жовтогарячі". Однак сталих складів не було. Гравці могли на одну-дві гри переходити з команди в команду. Змагалися ще з командами військових, кадетів та дітей офіцерів. У міжміських матчах грали найчастіше з Вінницею — реальне училище, залізничники, Одесою — ОКФ, "Вега", "Маккабі".
"В 1914 году в Жмеринке произошла крупная перемена: появился новый игрок, и не просто игрок, а звезда первой величины — Василий Оттен — студент Киевского политехнического института, голкипер и капитан прославленной команды политехников, голкипер первой сборной команды России, был отличным организатором, сумевшим сплотить команду и превратить ее в грозную силу. "Васька" отлично играл не только голкипером, но и беком, и хавбеком.
Высокого роста, жилистый и сухощавый, с длинным, выступающим носом, прической "ежиком", он питал полное пренебрежение к костюму и появился на поле в каких-то обносках: сорочке не первой свежести, стоптанных и покривившихся бутсах и примитивных помятых трусах. На этой встерече Жмеринка совсем задавила нас, используя офсайды. "Васька" часто стоял у центра поля машущий руками и подгоняющим вперед своих форвардов и хавбеков. И его нисколько не смущало, что его ворота оставались без всякой видимой защиты. А каждый свисток судьи из-за офсайдов приводил нас в полную растеряность. Вот тут мы впервые поняли, что такое тактика игры и дух команды", - згадував Георгій Брілінг, який виступав тоді за команду вінницького реального училища.
Під час війни в Жмеринці створили табір військовополонених чехів і вони дуже швидко зібрали свою сильну команду, яку очолив професійний футболіст Чацький.
"Якось команда чехів, у якій тоді грали і ми з Колею Макаревичем, поїхала грати з командою офіцерів П'ятнадцятого пішого полку у Вінниці. Перший тайм закінчився з рахунком 2:0 — на користь чехів. Голи забили Чацький і я. Другий тайм почався навальною атакою офіцерів — вони хотіли за всяку ціну відігратися. Але чехи не відтягалися в оборону. Для них найкраща оборона — це напад. Темп гри підвищувався шалено. Біля штрафних майданчиків раз у раз утворювалась колотнеча і виникали штрафні. В одній із атак — наш центр Чацький зіткнувся із центром П'ятнадцятого полку. Удар був такий сильний, що обидва впали. Чацький підвівся відразу, противник-офіцер лежав. Суддя призначив штрафний і Чацький зібрався пробити. Офіцер ще лежав і рефері припинив гру і підійшов до травмованого. Центрфорвард офіцерської команди лежав... мертвий. Очевидно плече Чацького влучило противнику під сонячне сплетіння."
Чеха забрали в каземат. За вбивство російського офіцера йому загрожував розстріл. Суд відбувся того ж дня. Полоненого виправдали. Команда військових сама викликала суперників на гру і тим зняла з них статус полонених. Все визнали нещасним випадком і підданого Австро-Угорської імперії звільнили. Але чеська команда після того розпалась."
Влітку 1921 року футбольна команда з Жмеринки поїхала до Одеси на матч-відповідь з місцевою командою "Вега". У Жмеринці перемогли гості - 1:2.
"Виїздили спеціальним вагоном — вантажною теплушкою: одинадцять футболістів і наша, всевобучівська, музикальна команда — духовий оркестр залізничників. Їхали залюбки. По-перше, романтика подорожі, по-друге — бажання реваншу, по-третє — сіль! Був то голодний рік і найтяжче давався взнаки брак солі: за сіль можна було мати що завгодно — і хліб, і до хліба. То була "валюта" майже золотої ваги.
В Одесі довідались, що матч із "Вегою" не відбудеться, бо голод розігнав гравців по селах. Та начальник нашого всеобучу був хлопцем "оборотистим" і домовився про гру із командою ОКФ. Ми програли 2:5 і зразу ж кинулись на Привоз — купувати сіль".
Набирали сіль навіть у сорочки. Завантажили піввагона і чекали відправлення. Але стало відомо, що станцію Вапнярку, що на шляху до Жмеринки захопив отаман Лихо і пошкодив кілька кілометрів залізниці. За два тижні перебування в Одесі, довелось за півціни спродати сіль і залишатись без їжі. Вагон відібрали і довелось тулитись по паркових лавочках. Шукали підробітки в порту і на Привозі.
"Оркестру було легше. Музиканти пішли групами по весіллях. Вигравали бубнами, волторнами та флейтами "сім-сорок". За це в торби їм сипали крупи і цукор, в'ялені бички і скумбрія, траплявся і самогон з мелясу. А на Молдаванці — коли віддав богові душу, зарізаний під якусь неслушну нагоду, "Альоша" з колишньої армії Мишки Япончика, - оркестрові з 25 чоловік і ділитися на групи не довелось: одеський апаш полюбляв "шік і блєск" і зроду-віку був закоханий у бучний похорон. Вигравали рулади похоронного маршу "Вы жертвою пали" та неодмінно — на поминки — мелодією "На Молдаванке музычка играет".
З 1922 року Юрій Смолич відходить від активної участі у футбольному житті, грав у поодиноких товариських іграх. Все більше часу віддає тетральній творчості. Настав день його прощання з футболом, якому він приділив окреме місце у своїх спогадах.
"У Вінниці, навесні двадцять третього року, я купував на базарі якісь харчі. Підійшов якийсь молодик.
- Юрка! - раптом сказав він до мене. Це був Петька Пивоваров — центрфорвард нашої команди.
Розговорились про роботу. Я кивнув на афішу спектаклю театру імені Івана Франка у Вінниці "Монна Ванна": роль Колонни виконує Юрій Смолич. Петька кивнув на афішу поруч: Футбол! Матч Вінниця-Одеса, на центрі — Пивоваров.
Добре пам'ятаю, як защемило мені серце: він усе ще грав у любий мені футбол. Водночас, я зрозумів, що з моїм футболом покінчено, і відчув, як це мені сумно".
2 
1
Коментарі
1