Центр візуальної культури та активістка Євгенія Моляр написали листа міністру культури України Євгенові Нищуку.
Активісти просять переглянути принципи декомунізаційної політики стосовно пам'ятників скульптури та архітектури. Про це повідомляється на Facebook сторінці Центру візуальної культури.
Уривок з листа:
"Монументальне мистецтво України радянського періоду є унікальним явищем української культури, котре містить в собі цілий ряд новацій та відкриттів. Будучи інструментом державної пропаганди, радянська монументалістика перебувала в рамках панівного стилю соцреалізму, однак і в таких умовах художники знаходили способи вільного творчого вираження, вдаючись до символізму та формалістичних експериментів. Сьогодні мистецтво радянської епохи потребує нового, незаангажованого погляду, вільного від колишнього ідеологічного навантаження та відмінного від способу його трактування в радянський час.
Прикро, що протягом останнього часу культурне надбання на території України безперешкодно знищується внаслідок некомпетентності установ, що видають директиви про знищення пам'яток, примітивно маркуючи їх "рупорами радянського режиму", – в той час, коли експертне середовище визначає більшість із них, як цінні об'єкти з мистецької, культурної та історичної точок зору.
Ці твори є історичними документами своєї епохи, знищуючи які, ми позбавляємо себе можливості адекватного різностороннього вивчення минулого, без якого неможливим виявляється розуміння теперішнього та майбутнього. Подібне нищення культурної спадщини нагадує нещодавнє знищення архітектурних пам'яток у сирійській Пальмірі чи ассирійських статуй у музеї Мосула (Ірак) бойовиками "Ісламської держави".
На жаль, сьогодні в Україні доводиться нагадувати про загальновизнане у світі правило: твір мистецтва не може бути просто знищений, якою б не була мотивація. Щоб залишатися цивілізованим суспільством, нам необхідно працювати з проблематикою, що пов'язана з твором мистецтва та виробляти сучасні адекватні вирішення щодо неї, а не вдаватися до репресій щодо самого твору.
Варто також зауважити, що окрім самого "Закону про декомунізацію", одним із мотивів знищення творів українського мистецтва радянської доби стала ідея викорінення деяких прізвищ радянських діячів з історичної та географічної мап України. Однак, сама лише заборонна політика Інституту національної пам'яті, який опублікував список "імен, що повинні зникнути з мапи країни", мала б викликати підозру, адже "робота з пам'яттю" передбачає складний, довготривалий і суперечливий процес, який не має нічого спільного з директивною забороною, виданою одноосібно чи вузькою групою та спущеною "згори". Діючи таким чином, Інститут уподібнюється до того, з ким намагається боротися, − а саме до радянської влади, головними інструментами якої якраз і були заборона, знищення та репресії всього, що суперечить тоталітарному режиму.
В європейській та американській практиці такі інструменти політики пам'яті, як заборона та забуття, вже давно було визнано не лише недієвими, але й небезпечними: адже вони ведуть не до продуктивної роботи пам'яті, а до повторної травматизації, невтішні результати якої стають очевидними лише через кілька десятиліть. Показником притомної роботи з минулим та історією є співіснування різних версій історичної пам'яті, а не викорінення усіх інших заради однієї, визначеної одноосібно чи інституційно".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знахідки на Поштовій площі можуть внести до списку ЮНЕСКО
3 
1