50 років тому, восени 1965 року, відбулися перші арешти української інтелігенції. Рух незгідних із радянським режимом отримав назву дисидентів, або шестидесятників. Перші суди відбувалися у Львові. Про обшуки і допити у Львові Gazeta.ua розповів учасник дисидентського руху, політик 74-річний Ярослав Кендзьор.
Як ви потрапили у рух дисидентів?
У 1963 році я повернувся з армії і вступив на факультет журналістики Львівського університету Івана Франка. Мене вразила ця атмосфера - дух вільнодумства, свободи. Ми почали виколупувати із забуття заборонене - літературу 20-30-х років. А це Євген Плужник, Микола Зеров, Микола Хвильовий. Засвітився Василь Симоненко. Творчі вечори, Шевченківські стали популярними. Вже дозволяли собі декламувати зі сцени "Розриту могилу", "І мертвим, і живим", чого ще недавно не могли собі дозволити. Кожен вдало проведений вечір вселяв ще більше впевненості: все, нарешті ми можемо говорити все недозволене і читати розстріляних авторів.
Ми доймали викладачів, чому поети у різних роках народилися, а рік смерті завжди 36-й, 37-й, 38-й? Вони делікатно це обходили. Досвідченіші за нас, вони розуміли, що це потепління може бути тимчасовим. Через маминого брата Володимира Лищака я познайомився із Михайлом Горинем, Михайлом Косівим, потім з В'ячеславом Чорноволом. І влився в когорту цікавої інтелігенції. Мене закрутило.
З чого було відчутно "хрущовську відлигу"?
З того, що навіть люди на державній роботі, викладачі потайки робили "заборонене". Моїм викладачем на факультеті журналістики був Михайло Осадчий. Вів спецкурс партійно-радянської преси і був парткомом на факультеті. Якось Михайло Горинь запросив друзів до себе на вечір послухати касети з поезією Драча, Вінграновського і власне читання Василя Симоненка. Зима. Я захожу у квартиру Гориня на вулиці тоді Кірова, нині Шептицьких, знімаю пальто. І бачу у кімнаті Осадчого. Я отерп. Але Михайло Горинь мене поплескав по плечу - все добре. Відтоді ми зав'язали з Осадчим неформальну дружбу. Хоч на факультеті цього не показували.
На лекції з літератури в професора Івана Денисюка отримав перший урок, що треба бути обережним. На другому курсі у 1964 році Михайло Горинь дав мені невеличку книжечку середнього формату, щоб я пере фотографував її на фотокартки. Вона мала назву "У пам'ять діячам української культури, знищеним більшовицькою Москвою", видана в Америці. І ось я узяв її на пари. Сиджу на задній парті, захопився, нічого не чую. Іван Оксентійович розказує. Проходить повз мене, підходить із-за плеча. Дивиться, що я у ваги на нього не звертаю і делікатно пальчиком закриває книжку і дивиться обкладинку. І тут у мене шок. Я розумію, що може бути, у яке становище я його поставив. Він змовчав і продовжив лекцію. Або піде і здасть мене, або подумає що я провокатор і перевіряю, чи він доповість КГБ. Як він вчинить?
Денисюк просто із аудиторії побіг до Михайла Гориня радитися, як йому бути. А той заспокоїв його, що це він дав мені цю книгу. "Але вуха Ярославу надеру", - додав Горинь. Відтоді я почав серйозніше до таких речей відноситися.
Ви цю книжку відфотографували удома, таємно?
Ні, за стіною від деканату. Там була фотолабораторія. Кожну сторінку треба було перефотографувати, плівку проявити і видрукувати на фотокартки. А їх вже забирав додому у квартиру дядька і сушив на підлозі, кріслах, шафах. Потім стискав у книжках і так рівняв. Далі зшивали. Багато заборонених видань розповсюджували тоді саме таким способом.
Коли відчули перші утиски?
У серпні 1965 року я з В'ячеславом Чорноволом і Стефою Шабатурою поїхали у Карпати. А це якраз почалися обшуки. Пізно увечері повернулися до Львова. Я залишився у В'ячеслава, бо було пізно. Зранку грюк у двері. Вриваються чекісти, закривають і проводять обшуки до самого вечора. Пізно увечері забирають мене і їдемо на квартиру до мого дядька. Там ще вночі проводять обшуки. У мене знайшли одну картку перефотографованої книжки "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина, яку я теж множив. А також статтю про навмисний підпал історичної бібліотеки у Києві, щоби знищити всю українську літературу. Одночасно проводився обшук у Солонці, в моєї мами. Але я про це не знав. Затримали мене на 3 дні. А далі 9 місяців постійних допитів. Протоколи обшуків віддав в історичний музей. Усього за ці роки 18 протоколів.
За що вас виключили з університету?
У 1966 році за поведінку, яка ганьбить звання радянського студента. Я, наївний, ще сподівався якось поновитися в інших закладах. Їздив у Івано-Франківськ, Вільнюс, Таллін, Тарту, Ростов-на-Дону. Але за мною летіла депеша - враг народа. Найгірше, що роботи, навіть найтяжчої чи найбруднішої, знайти було неможливо. Не міг влаштуватися ні сміттєвозом, ні асенізатором. За мною ходили услід. Тільки-но прийшов кудись, мені пообіцяли, а завтра кажуть: вибачте, і знаходять якусь причину. Два роки без роботи. Вантажі носив на вокзалі. Підробляв натурником в мистецьких навчальних закладах. За годину позування платили карбованець. Стефу Шабатуру, художницю, ледь за те з роботи не звільнили, що привела у вуз "врага". То й ці заробітки швидко скінчилися.
Як відслідковували, у чому вас змушували зізнатися?
Важко збагнути весь ідіотизм тих допитів. Одне й те саме питання: Про що виговорили із Чорноволом і Горинем такого-то числа в таку-то годину? Когда і прі какіх обстоятєльствах, з какой целью ви встречались з тим і тим? Кажу їм: "Це мої знайомі, зустрічалися завжди, говорили про все на світі, планів знищувати радянської держави не будували, бо не знаємо, як це робити."
В обідню перерву з 13 до 14 години з Ігорем Калинцем, В'ячеславом Чорноволом збиралися на каву у кафе на Саксаганського. І завжди біля нас сиділи хлопчики, яких ми вже бачили – сексоти. Ми навіть кепкували з них. Мовляв, помаліше треба говорити, бо хлопці не встигають записувати. Вони мене супроводжували і до поїзда в Івано-Франківськ. А там вже інші зустрічали.
Михайло Горинь викулупав жучки зі стелі. Я мав сусіда, викладача Львівської Політехінки, який постійно приходив до мене. Я й гадки не мав. А через роки вже він якось напився і прийшов до мене з покаянням і риданням, зізнався, що доносив. У В'ячеслава на вулиці Спокійній, 13 завжди стояв біля брами легковик, з якого стирчали антени. Ми, коли зустрічалися у нього, вже не розмовляли, а спілкувалися записками. Потім все знищували.
В обід іду з роботи, профспілки енергетиків, по Чайковського на пошту за кореспонденцією. З під'їзду виходжу і звичка - делікатно оглянутися. Іде. Миршавий такий хлопчина. Я з кимось зупиняюся привітатися - він стоїть на дистанції. Я іду – він іде. На пошті узяв листи. Він – за мною у зал. Виходжу на великі сходи з терасами і не витримую. Підійшов до нього впритул, притиснув до стіни, на якій, видно, стенди висіли. Бо лишилася квадратна пляма і гаки. Кажу: "Наволоч ти паскудна, тобі би хоч інструкції твої шефи дали, що не можна людині на п'яти наступати. Хоч дистанцію тримай, мозолиш мені очі!". Я його схопив і підняв. Його широкий ремінь зачепився за цей гак. Так його і лишив. Я й не думав, що так вийде. На той час я був майстром спорту з важкої атлетики. Потім шеф з КГБ Олександр Шумейко, який займався моєю справою, сказав: "Ще раз такий жарт - і це тобі дорого обійдеться. Наступного разу наш працівник може виявитися не таким дрібним, і висіти там будеш ти".
2 
1
Коментарі