У листопаді 1944 року на Першій пленарній нараді Проводу ОУН ухвалили кілька постанов про роботу підпільних друкарень. Їх почали називати "технічними звенами" - ТХЗ. Приблизно тоді ж для конспірації в наказах і звітах їх стали кодувати цифрами, наприклад: "19-ХХІІ, 123/45". "Кожне технічне звено має свого керівника, який безпосередньо відповідає за друк, а також дбає, щоб готова до висилки в терен література негайно була з друкарського гнізда силами самих техробітників доставлена у відповідне місце, забезпечене криївкою, яке не сміє знаходитися в тому селі, що в ньому приміщується гніздо", - зазначено в одному з ухвалених тоді документів.
Відтепер знати про те, чи є друкарня на певній території і де вона розташована, могло обмежене коло осіб: її керівник, технічні працівники й охоронці.
Друкарські верстати встановлювали в підземних криївках-бункерах на глибині 3-5 м, щоб не було чути шуму пряцюючих машин. Підземний бункер міг мати кілька приміщень. В одному - друкарська машина, решта були відведені під житло працівників, склади паперу й готової продукції.
Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива
"Корисним способом політичної пропаганди є гумористична преса, бо батіг сатири має великий вплив, - ішлося в одній із вказівок Проводу 1944 року. - Гумористичною пропагандою висміюємо противника, висміюємо слабі місця своїх і одночасно чужих". Малюнки та карикатури перед оприлюдненням мали затвердити провідники.
Повстанський сатиричний журнал "Український перець" виходив раз на рік. За випуск "Українського перця" і його наповнення відповідав художник-графік Ніл Хасевич. Його псевдо: "Зот", "Бей", "Левко", "Рибалка", "333", "Старий". У травні 1951-го органи МГБ оголосили його в оперативний розшук. Бункер, де переховувалися Ніл Хасевич і два його охоронці, був облаштований в селянській садибі. Вхід до криївки замаскували під дровітнею в клуні. 4 березня 1952 року емгебісти оточили хутір і знищили всю криївку.
Незадовго до загибелі Ніл Хасевич у бункері на хуторі біля села Сухівці на Рівненщині написав: "У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються".
1 
1
Коментарі
7