14 травня 1948 року, за день до завершення дії британського мандату в Палестині, Єврейська Національна рада під головуванням Бен-Гуріона, посилаючись на Резолюцію ООН, проголосила створення держави Ізраїль. Наступного дня Єгипет, Трансіорданія, Сирія, Ліван та Ірак оголосили новій державі війну.
Хвиля повернення євреїв на землі Ізраїлю розпочалась в кінці XIX століття, коли Росію охопила хвиля єврейських погромів. До цього ж періоду належить і поява політичного сіонізму як руху за об'єднання та відродження єврейського народу в Палестині. З початком Першої світової війни сіонізм знайшов велику підтримку в Британії, яка з допомогою єврейських громад сподівалась отримати захист своїх інтересів на Близькому Сході і, зокрема, зберегти контроль над стратегічно важливим Суецьким каналом.
В 1917 році Британія устами міністра іноземних справ Артура Бальфура заявила про свою підтримку створення в Палестині єврейського національного утворення. Наступного року її підтримали Франція, Італія, США, а в 1922 році "Декларація Бальфура" увійшла до рішень Ліги націй щодо врегулювання питання по Палестині, а Велика Британія отримала мандат на управління територіями колишньої Османської імперії. В кінці 1920-х років єврейське населення Палестини, на відміну від арабського, здобуло право обирати власні органи влади. З 1929 року між арабами і євреями почалися відкриті збройні сутички, і Британія протягом декількох років обмежувала еміграцію євреїв до Палестини, щоб зняти напруженість в регіоні.
Наплив єврейських біженців з Європи в 1930-х роках, які рятувались від нацистських переслідувань, закінчився арабським повстанням 1936 року, яке тривало три роки і було жорстоко придушене британською владою. Це привело до остаточного краху британської політики побудови "спільного дому для арабів та євреїв".
Під час Другої Світової війни багато євреїв прибуло на Близький Схід нелегально, і радикальні єврейські угрупування здійснили низку терористичних актів проти британських військ в Палестині, вважаючи, що Британія займає проарабську позицію. В 1945 році США втрутились в конфлікт і зайняли бік сіоністів, після чого Великобританія, не знаходячи практичного рішення проблеми, підняла палестинське питання в ООН.
ООН розглядала два проекти рішення: меншість пропонувала створити на території Палестини федерацію, що складалась би з єврейських і арабських кантонів; більшість же держав, представлених в Комісії по Палестині, висловились за створення двох окремих держав. Під час голосування відали перевагу (33 голосами проти 13) другому варіанту, Велика Британія утрималась і оголосила, що виведе війська з підмандатної їй території 16 травня 1948 року. В 1947 році в Палестині проживало 1,2 мільйони арабів і 650 тисяч євреїв. Згідно з рішенням ООН, територія єврейської держави мала включати прибережну рівнину (за виключенням Яффського анклаву), Східну Галілею і малонаселену пустелю Негев (для майбутніх переселенців); араби ж отримували більшу частину Іудеї і Самарії, Північно-Західну Галілею, сектор Газа з частиною Негева і Яффський анклав. Єрусалим оголошувався міжнародною підопічною територією, відкритою для обох народів.
Ліга арабських держав та палестинська Вища арабська рада категорично заперечили проти плану розділення Палестини і листопаді 1947 року розпочався черговий арабо-єврейський збройний конфлікт, що змусило Велику Британію достроково припинити час свого перебування в Палестині. 14 травня 1948 року останні британські війська залишили Палестину, а Єврейська Національна рада під головуванням Бен-Гуріона, що провела своє засідання в Тель-Авіві, проголосила створення держави Ізраїль. Першою державою, яка юридично визнала Ізраїль, був Радянський Союз, який зробив це 17 травня. Через рік Ізраїль став членом ООН і сьогодні підтримує дипломатичні стосунки зі 159 державами.
2 
1
Коментарі