"Не можу оминути теми, до якої так часто звертаються наші газети. Ідеться про твої зачіски! Кажуть, їх висота сягає 36 дюймів (94 см. — "ГПУ"), а зверху ще й стирчать пір'я та стрічки", — писала австрійська імператриця Марія-Терезія 1773-го своїй доньці, королеві Франції Марії-Антуанетті. На що та їй відповіла: "У Версалі — королівській резиденції — очі вже давно до такого звикли". І це була правда.
При французькому королівському дворі вже кілька років у моді були куафюри — помпезні жіночі зачіски чудернацьких форм і величезних розмірів. Перукарі викладали на дамських головах цілі пейзажі, натюрморти, букети квітів, кошики фруктів і скульптури. Зачіски могли зображати замки чи вітряки, ілюструвати останні світові новини, сценки з модних п'єс і полювань. "Зроблять королю щеплення від віспи — ця хвилююча подія відобразиться в зачісці "Щеплення" однієї з придворних дам. Входить у моду повстання в Америці — тут же переможницею дня стає куафюра "Свобода", — писав 1932 року австрійський письменник Стефан Цвейґ у книжці-дослідженні про життя Марії-Антуанетти.
Французька королева була головною законодавицею європейської моди кінця ХVIII ст. 1778 року на честь перемоги французького фрегата "Бель-пуль" в битві біля порту Брест звеліла створити їй куафюру "А-ля Бель-пуль". Це був рекорд: у волосся Марії-Антуанетті її придворний перукар Леонар уплів макет корабля 70 см заввишки. Зачіска викликала фурор серед придворних дам. Королева дозволила їм скопіювати "А-ля Бель-пуль". Але за умови: висота кораблів на їхніх головах не мала перевищувати 45 см.
Куафюра могла сягати й метра заввишки, важити 6-10 кг. Її створення починалося з того, що дамі на маківку перукар кріпив каркас із металевих або дерев'яних прутиків. Його форма залежала від того, що в результаті мала зображати зачіска. Після цього волосся змащували баранячим або іншим жиром — тоді воно легше вкладалося, краще тримало форму. Далі його зачісували догори й за допомогою шпильок і стрічок прикріплювали до каркасу. Найчастіше, власної шевелюри для створення громіздких куафюр жінкам не вистачало, тому в хід ішло накладне волосся і навіть гриви коней. Щоб вони не відрізнялися від природного кольору волосся дам, перукарі щедро посипали зачіску кольоровою пудрою. На одну куафюру її в середньому йшов кілограм, а також кілька сотень шпильок різної довжини.
Виготовляли пудру з борошна й сушеного яєчного білка. Була рожевою, жовтою, блакитною, сіруватою чи зеленуватою та інших відтінків. Їм давали чудернацькі назви: колір "блошиної спинки" та "блошиного животика", "паризької грязюки" та "гусячого посліду", наприклад. Якими були деякі відтінки — як-от колір стегна "зляканої німфи" чи "закоханої жаби", — нинішні дослідники навіть не беруться встановити.
Для оздоблення куафюри використовували все: дорогоцінності, порцелянові фігурки людей, клітки чи гнізда з птахами, тушки тварин, екзотичні фрукти і звичайні овочі — капусту, редиску, моркву, живі квіти. Щоб останні не в'янули, їх ставили в невеличкі пляшечки з водою, сховані всередині зачіски. А на один із балів у російської цариці Катерини ІІ кілька дам прийшли із зачісками, в які були вставлені акваріуми з живими рибками.
Коли куафюри ввійшли в моду, дами не могли привчитися їздити в каретах із високо укладеним на голові волоссям. Щоб не пошкодити зачіску, жінки попервах стояли в каретах на колінах. Згодом перукар Марії-Антуанетти вигадав металевий механізм усередині куафюри. Потягнувши за мотузку, жінка могла скласти зачіску чи зробити її нижчою. Потягнувши ще раз — повернути попередні розміри.
Коли після Великої французької революції 37-річну Марію-Антуанетту 16 жовтня 1793-го вели на плаху, у неї на голові був скромний чепчик.
Близько сотні дівчат щороку позбавляв цноти феодал
"Сеньйори, коли їхній селянин одружується, не можуть першої ночі спати з його дружиною й виявляти своє панівне становище", — наказував король Фердинанд Католик феодалам Каталонії — країни на сході теперішньої Іспанії.
Це була одна зі статей Гваделупської сентенції 1486 року — акту, який монарх мусив видати після масових повстань каталонських селян-кріпаків — у 1462-1472-х та 1484-1486 роках. Ті домагалися скасування "поганих звичаїв". Серед довгого їх переліку було і право першої ночі. Воно дозволяло феодалові позбавляти цноти всіх підвладних йому дівчат-кріпачок, коли ті виходили заміж. Доти законний чоловік не міг торкнутися дружини.
Якщо каталонські сеньйори втратили право першої ночі, то в інших частинах Європи воно існувало й далі. Особливо поширене було у Франції — до початку XVII ст. Там подекуди цей звичай офіційно узаконювали. Приміром, 1507 року міська рада містечка Аменьєн ухвалила: "Першої шлюбної ночі законний чоловік не має права лягати зі своєю жінкою без дозволу сеньйора і допоки той сам не побуває з нею". Подібний акт 1538-го видали й у місті Біґорр: "Ті, хто бажають видати своїх доньок заміж, мають віддати їх у першу ніч своєму сеньйорові, щоб він отримав задоволення".
За рік один феодал позбавляв цноти близько сотні дівчат, стверджує французький етнограф П'єр Ґордон, який досліджував традиції першої шлюбної ночі в різних країнах світу. Якщо котрась наречена-кріпачка панові не подобалася, то він міг від злягання відмовитися, натомість вимагав у її чоловіка компенсацію — грішми або подарунками. Коли ж траплялося так, що сеньйор нездужав або був уже застарий для плотських утіх, то міг їх відступити старшим синам або навіть слугам.
Право першої ночі можна було також лишити у спадок, будь-кому подарувати чи продати. Дослідник Жак Марсіро в "Історії сексуальних ритуалів" пише про один випадок продажу, що навіть сучасникам здався незвичним. Село Монторіоль у місцевого феодала придбав монастир Сент-Феобарт. Із землями до монахів перейшло і право першої ночі з місцевими дівчатами. Щоправда, потішитися ним вони встигли лише рік. Селяни поскаржилися графові Тулузи. Той визнав: право першої ночі є податком, який піддані мусять платити своєму власникові. Але ченців усе-таки зобов'язав стягувати його лише харчами чи грішми.
3 
1
Коментарі