середа, 25 квітня 2012 22:53

"Дружина умовляє мене стати попом" - Кирило Стеценко

Автор: фото з фондів ЦДАМЛМ України
  Кирило Стеценко із дружиною Євгенією Антонівною невдовзі після шлюбу. Вона пережила чоловіка на 36 років. Похована поряд із ним у селі Веприк Фастівського району на Київщині
Кирило Стеценко із дружиною Євгенією Антонівною невдовзі після шлюбу. Вона пережила чоловіка на 36 років. Похована поряд із ним у селі Веприк Фастівського району на Київщині

— Ось хто замінить мене після моєї смерті, — сказав про Кирила Стеценка композитор Микола Лисенко у вересні 1903 року.

То було після відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Маестро був вражений твором "Бурлака", виконаним на урочистостях Стеценковим хором.  Молодий композитор у той час уже написав із десяток композицій і церковних хорів. А перший твір створив у 13 років — композицію "Благословлю Господа повсякчас" для бурсацького хору Софійської духовної школи, де навчався.

1904-го на робітничій околиці Києва — Лук'янівці відкрили Народний дім — теперішній занедбаний Клуб трамвайників. Організували там хор. Керувати ним запросили Кирила Стеценка, який тоді викладав спів у жіночій гімназії на Подолі.

— Кирило Григорович був для мене першим інтелігентом, який розмовляв з нами, хорянами, українською, — згадував у 1960-х актор і режисер Прохір Коваленко. — Тоді він був зовсім молодий. Невисокого зросту, худорлявий, русявий, з невеличкими вусами солом'яного кольору, з великими сіро-блакитними очима. Від Стеценка я вперше довідався, що Леся Українка — ще жива українська поетеса, що твори її сумовиті тому, що наше життя невеселе.

Із колегами-вчителями він не товаришував: їх після уроків цікавили лише горілка й карти. Зате приятелював зі своїми хористами-робітниками. Сідав за піаніно, брав кілька акордів:

— Ану, давайте прочистимо голоси.

От узялися розучувати пісню "Зашуміла ліщинонька".

— Ви були, друзі, коли-небудь у ліщиновому гаю, в горішнику, чули, як ліщина шелестить листям, коли між кущами пролітає легенький вітерець? — почав Кирило Григорович. — Отак і тут: голоси спочатку повинні ледь-ледь зашуміти, щоб виявити сум, жаль і співчуття до дівчини, яка заплакала, затужила.

Якось в антракті концерту в залі Купецького зібрання — теперішня Національна філармонія — Стеценко просив своїх хористів підписати петицію до міністра освіти Російської імперії про дозвіл відкрити в Києві українську школу:

— Не дуже вірю, що дозволять, але треба підтримати.

Шкільне начальство дивилося скоса. І не лише шкільне: 1907-го в помешканні Стеценка влаштували трус. Знайшли його незакінчену оперу "Кармелюк", обробки мелодій "Заповіту" та "Ще не вмерла Україна". Вердикт: вислати з Києва на три роки на Донщину — у теперішнє місто Шахти Ростовської області в Росії. По поверненні до Києва мусив багато працювати, керувати різними гуртками. Бо вже одружений — побрався з донькою священика і викладача семінарії Євгенією Франковською. Народилися діти.

— Замість того аби щось значне написати або поїхати кудись повчитися справжньої композиторської справи, я мушу заробляти, щоб забезпечити сім'ю, — нарікав Прохорові Коваленкові в одній розмові. — Дружина все умовляє мене залишити Київ, виїхати в село і стати попом. Ви розумієте, попом! Правити панахиди, ділити паляниці, сваритися за них із дяком. Хіба ж це для мене?

Кирило Стеценко таки прийняв священичі свячення. 1911-го отримав парафію в селі Голово-Русава на Поділлі — зараз Олександрівка Томашпільського району на Вінниччині. Отець Кирило розводив коней і голубів. І писав музику — духовну та світську.

До Києва повернувся наприкінці 1917-го. Очолив музичний відділ Міністерства освіти Української Народної Республіки. Після перемоги більшовиків Стеценко залишився без роботи. "Я за відсутністю праці й куска хліба ради навіть взяв собі на селі, біля Фастова, парафію", — писав 1920-го в листі до колеги-композитора Миколи Леонтовича. Переїхав із родиною до села Веприк — місцева громада саме прохала прислати їм священика, який би проводив відправи українською.

У Веприку Стеценко організував театр і хор. Місцеві селяни  називали його "світлим батюшкою". У неділю зранку йшли до церкви слухати службу Божу, що її відправляв отець Кирило, а пополудні — на виставу або виступ світського хору, яким він керував. "З усяким умів він заговорити, пожартувати, привітати ласкаво. От як зустріне в селі дівчину, то обов'язково запитає, чи скоро на весіллячко буде просити. І так до всякого заговорить — жартує впору, і порадить, і розрадить", — згадувала про чоловіка дружина Стеценка — Євгенія Антонівна. Зі своїм хором він пішки подорожував навколишніми селами, до сусідніх повітів.

— У багатьох селах тоді виступать було ніде, — розповідав староста хору Олександр Грицай. — Часто виступали просто неба — у дворах або й на вулиці. Пам'ятаю: прийшли ми одного разу з концертом у Чорногородку (тепер Макарівський район на Київщині. — "ГПУ"). Пішов Кирило Григорович по селу роздивлятися. Обрав місце виступу — майдан біля кооперації. Там ми й дали чорногородцям концерт.

Священик і композитор Кирило Стеценко заразився тифом, коли причащав хворого селянина. Той згодом одужав, а "світлий батюшка" помер — 29 квітня 1922 року. Провести його в останню путь зійшлися понад 10 тис.  Павло Тичина записав у своєму щоденнику: "Похорон бучний, багато української стихії. Сльози дорослих парафіян і навіть дітей".

1882, 24 травня — Кирило Стеценко народився в селі Квітки, тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині. Батько був маляром-самоуком, розписував церкви в навколишніх селах. Мати — донька диякона. Стеценки мали тільки 2,5 десятини землі. У родині було 11 дітей. Кирило — восьмий.

1882-1887 — навчається в Софійській духовній школі в Києві. Співає там у хорі, з третього курсу стає диригентом. Далі вчився в Київській духовній семінарії, яку закінчив 1903-го. 1899-го познайомився з композитором Миколою Лисенком. Став співаком і субдиригентом його хору, брав участь у концертах по Україні.

1905 — одружився з Євгенією Франковською. Мали дітей Анастасію, Зінаїду й Вадима. Син згодом став професором Київської консерваторії.

1920 — створив дві мандрівні капели, які концертували Україною. Невдовзі більшовики це заборонили. Переїхав із родиною до села Веприк під Фастовом на Київщині. 1921-го брав участь у Всеукраїнському соборі, де висвятили єпископат Української автокефальної православної церкви. Того ж року Стеценка обрали професором Київської консерваторії. "Чотири дні на тиждень присвячую парафії, а три — Києву", — писав в одному з листів.

1922, 29 квітня — помер від висипного тифу. 1 травня похований у Веприку біля церкви.

Створив понад 50 хорових творів, чотири кантати, десятки обробок українських народних пісень. Написав музику до кількох вистав, до інсценізації поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки". Та головне в його творчості — церковно-релігійні твори. Зокрема: "Панахида", яку присвятив пам'яті свого вчителя Миколи Лисенка, "Всенічна", три "Літургії", п'ять українських релігійних кантів, церковний хор "Хваліть ім'я Господнє", "Херувимська", "Милість спокою", "Хвалітесь, братіє".

 

Зараз ви читаєте новину «"Дружина умовляє мене стати попом" - Кирило Стеценко ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути