"Ойл Сіті" горить! Цей крик за мить обійшов увесь Борислав і Тустановичі, — повідомляють телеграми 4 липня 1908 року. — Процесії цікавих кинулися в сторону свердловини. На початку села горів велетенський факел. Полум'я поширилося на відстань понад кілометр. Гаряче настільки, що неможливо підступити ближче, як на 150 метрів. Рятункова акція наразі неможлива".
Нафтова свердловина "Ойл Сіті" — "Нафтове місто" розташована в селі Тустановичі. Тоді це була Австро-Угорська імперія, тепер — територія міста Борислав Львівської області. Видобуток належить берлінській фірмі "Браунс і Берманн".
13 червня 1908 року приблизно о 7:00 тут стався небачений дотепер викид нафти. Чорна рідина з глибини 1013 м б'є фонтаном, заливає нижню частину вежі й обладнання. Її відкачують п'ятьма насосами. Протягом доби вдається зібрати 140 цистерн. Щонайменше 20 розливаються на довколишні поля в радіусі понад кілометр.
Обсяги викидів зростають. Щодня на поверхню піднімається майже 3 млн л нафти. Власники свердловини підраховують прибутки. Селянин, який продав земельну ділянку під будівництво "Ойл Сіті" за символічну суму, від розпачу повісився.
Півсотні робітників без упину насипають земляні вали. Не допомагає. Нафта потрапляє до річки Тисмениці й займається. Пляма, що палає, за течією рухається в бік Дрогобича, розташованого за 10 км. Лише на околицях міста її загасилии.
За тиждень до Тустановичів прибуває військо. 150 солдатів викопують три резервуари, що здатні вмістити три тисячі цистерн рідини. Землевласник граф Яків Замойський віддає для цього частину маєтку.
Місце аварії відвідують намісник краю — представник імператора Михайло Бобринський і міністр залізниці Юліус Едлер фон Дершатта. Під час огляду свердловини сильний вітер забризкує обличчя міністра нафтою. Доводиться витиратися шматком вовняної марлі, який йому дали робітники. Небачена ситуація для чиновника такого рівня.
4 липня 1908 року над Тустановичами проходить гроза. Приблизно о 14:30 у "Ойл Сіті" вдаряє блискавка. Починається пожежа. Нафта продовжує фонтанувати. Займається й розтікається околицями.
Працівники довколишніх свердловин і копалень, селяни кидаються гасити полум'я. З найближчих пагорбів його поливають водою, яку подають ручними насосами. Сильний дим і жар не дають наблизитися до епіцентру.
Наступного дня на місце події прибувають три роти саперів з Перемишля. Разом із 180 місцевими копачами воску — так званими воскарями — насипають вали навколо вогнища. Таким чином вдається локалізувати пожежу й врятувати село.
"Ми стоїмо перед бурхливим, запаморочливим полум'ям — червоним, пурпурним, золотим, блакитним, — розповідає журналіст часопису "Львівський кур'єр". — Воно безперестанку б'є до вершини неба. Перед нами — густа курява свинцевого диму. Земля під ногами задихається й дрижить. Підземні нетрі стогнуть, кричать, благають допомоги. Шум хвиль під час морської бурі навіть близько не викликає таких вражень, не глушить своєю силою так міцно".
Найбільше захоплення в кореспондента викликають воскарі. Вони обмотують собі голови вологими шматами, беруть у руки мішки з глиною й без страху йдуть у вогонь.
— Чи не боїтеся? — цікавиться в одного.
— А чого я маю тут боятися?
— Смерті.
— Теж мені, нічого нового. Смерть чекає кожного від самого народження. Не знаю тільки, де. Напевно, там, де це визначено наперед.
Планують загасити вогонь за 4–6 днів. Цьому заважають погані дороги й хаотична забудова. Преса нарікає на бездіяльність влади.
Повітовий староста Станіслав Ноель і гірничий комісар Аполінарій Мокрий прибувають на місце пожежі більш як через 4 години після її початку. Хоча дорога мала зайняти щонайбільше півгодини. Замість активно рятувати майно, довго спостерігають за стихією. Староста приводить панянок у пишних сукнях і дітей. Просить солдатів розігнати натовп, аби вони могли добре побачити вогонь.
Власники "Ойл Сіті" оголошують конкурс на найкращий проект гасіння пожежі. Надходить більш, як 150 пропозицій із Австро-Угорщини, Румунії, Англії, Німеччини, Росії, Франції.
Перший план розробляє управитель свердловини Карл Ґлясер. Він пропонує підвести до свердловини трубу з бляхи завтовшки 10 мм і діаметром 2 м. Через неї мали відкачати нафту велетенськими насосами. Ґлясер припускає, що тоді полум'я зменшиться та його вдасться засипати піском. Староста відхиляє його пропозицію.
Керівництво рятувальною операцією бере на себе міністр громадських робіт Еміль Гоманн, який терміново прибув із Відня. Не радиться з фахівцями й починає роздавати накази. Бачить, що не здатен покращити ситуацію, та їде геть.
Виготовляють велетенські вентилятори, однак їх не вдається запустити. Наступна ідея — за допомогою крана накинути на епіцентр полум'я металевий дзвін діаметром 1,5 м. Однак троси швидко згорають. Дзвін падає у вогонь. Дістати його неможливо. Тоді якась жінка пропонує посипати вогонь свяченою сіллю.
Найуспішнішим виявляється проект інженера Клярфельда. На вали навколо свердловини кладуть труби. Вони мають відводити гази. Далі весь простір, охоплений пожежею, накривають товстою бляхою з отворами-коминами. Так вдається полегшити доступ до вогню. Після цього конструкцію засипають землею. Язики полум'я виникають то в одному, то в іншому місці. Їх закидають бомбами з вугільною кислотою й гіпсом. Змащують липкою глиною.
Остаточно вогонь гасне 15 серпня. Пожежа тривала 42 дні. Інцидент на "Ойл Сіті" порівнювали з вибухом вулкану Везувій поблизу Неаполя, що стався у квітні 1906 року. Тоді загинули майже тисяча осіб. У Тустановичах обійшлося без смертей.
1,9 мільйона тонн нафти видобули зі свердловин у Бориславі 1909 року. Це — 4% від світового видобутку. Більше дали тільки США й Росія. Трохи менше — Румунія. Про родовища на Близькому Сході тоді ще не знали.
Борислав був третім за площею містом Польщі
Добувати нафту в Бориславі за 90 км від Львова почали в середині ХІХ ст. Спочатку вибирали — "либали" — її кінськими хвостами й зціджували в ями. Переварювали й використовували як мазь для возів. 1866-го німець Роберт Домс спорудив тут перший нафтопереробний завод. Сировину кіньми перевозили до Перемишля, а далі потягами — на захід. Нафту використовували для освітлення та як паливо для двигунів.
1872 року до Борислава провели залізницю. Дуже скоро місто й довколишні села вкрилися нафтовими свердловинами й вежами. Більшість належали закордонним компаніям — американським, французьким, німецьким. Називалися "Гуцул", "Діамант", "Парнас", "Єлизавета".
Місцеві давали під видобуток городи. За це отримували відсоток від прибутку. Мало кому вдавалося використати зароблене раціонально. Траплялося, що бідний донедавна селянин тепер крутив цигарки з купюр у 100 крон. А за кілька років жебракував під церквою.
Спершу всі вишки були дерев'яними. На початку ХХ ст. гірниче управління розпорядилося обов'язково вкривати їх бляхою. Це мало убезпечити від пожеж. Насправді вийшло навпаки — високі металеві споруди часто ставали ціллю для блискавок.
1930-го Борислав об'єднали з сусідніми селами. Місто стало третім за територією в міжвоєнній Польщі — після Варшави та Лодзі. Тутешня нафта йшла на експорт до 20 країн. Проте видобуток спадав — родовища вичерпувалися. За радянських часів замість велетенських веж поставили маленькі качалки. Їх і нині багато на околицях міста. Періодично на місцях свердловин утворюються провалля.
3 
1
Коментарі