"Чорноробом на заводі "Серп і молот" у Харкові 1921 року одержував 800 карбованців на тиждень, тобто на три з гаком фунти хліба. Доходивсь до цинги. Мав таку-сяку освіту, то став по ночах писати і друкувати у "Віснику" замітки про завод. Коли попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці. Став редактором "Селянської правди" й почав друкувати свої байки", — згадував 1930‑го в передмові до збірки "Іван Батрак і його байки" письменник Сергій Пилипенко.
Він два роки провчився на історичному факультеті в Києві та провів усю Першу світову війну в армії. Із появою його статей у журналах зацікавився літературою.
Письменники тоді саме заводять публічну дискусію. Одні хочуть писати прості твори для селян і робітників. До них і долучається Сергій Пилипенко, 1922‑го об'єднуються в літературну організацію "Плуг". Інші переконані, що писати варто вишукано та складно. Створюють Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ.
Члени "Плуга" щопонеділка збираються в готелі сільських партійних функціонерів у Харкові. Сергія Пилипенка називають "папашею". Часто просять виручити до отримання гонорару: "Папашо, дай руб і папіросу". Він редагує журнал "Плужанин", тому має постійний дохід.
"Усі повернули голови до дверей, від яких ішов кремезний красивий вусань в окулярах на рівному носі, — згадував зібрання письменник Василь Минко. — Був у темному напіввійськовому френчі, в галіфе й чоботях. Ішов швидко й певно, тримаючи грубезного портфеля. Вітаючись кивком голови зі знайомими".
Буває, до засідання "Плуга" приходять опоненти і влаштовують дискусії.
"Найзавзятіші "новатори" кричали: "Геть Шевченка!" Сергій Пилипенко все терпляче слухав, крутив вуса й усміхався: "Молоде вино завжди бродить бурхливо!" — писав Петро Панч у статті "Біля колиски "Плуга". — Коли за трибуною кричали про кінець літератури й мистецтва, Пилипенко хмурив брови, проте тільки обмежувався короткими репліками: "Не дав бог свині рогів".
Якось проводять спільне зібрання з ваплітянами на чолі з Михайлом Яловим у Будинку літераторів ім. Еллана-Блакитного.
— Глянь, ти глянь! Пилипенко і Яловий сіли в президії поряд, — говорять довкола. — Та я на місці "папаші" знаєте, як би повівся з отим ваплітянським мушкетером? Як козаки з турецьким султаном.
Пилипенко живе з дружиною та двома доньками у великій кімнаті. Приміщення розділене фанерними перегородками на спальню, кабінет і їдальню.
До помешкання приходить Василь Минко, хоче почути враження редактора від рукопису повісті.
— Прочитав, — каже Пилипенко. — Почали ви непогано, одразу берете читача за живе. Це добре. І смішно. А ось тут сміх уже переростає в зубоскальство.
— Але ж інші так пишуть, — виправдовується Минко.
— Хто ті інші? Остап Вишня так не напише. А ось наш Антоша Ко — той може. Я не догледів, пропустив у "Плужанині", а тепер ваплітяни й штрикають мені в очі. Ось ви написали: "Наплюй і розітри". Гидко! Читач почне харкати.
Сергій Пилипенко стає ініціатором зведення будинку "Слово" в Харкові. 1930‑го заселяється в одну з найбільших квартир.
Поряд з комуністичною ідеологією відстоює українську окремішність. Ініціює перехід на латинку. Допомагає молодій письменниці Докії Гуменній, яка негативно відгукується про колективізацію. В серпні 1933‑го Сергія Пилипенка виключають з Компартії. Звинувачують в "ідеологічній нестійкості та примирливому ставленні до націоналістів". Обшукують квартиру й арештовують.
"Група "Плуг" зосередила значні контрреволюційні кадри й фактично перетворилася у відгалуження організації з великою периферією. Пилипенко випускав українську шовіністичну літературну продукцію та формував контрреволюційні кадри з метою повстання. Восени 1933 року Пилипенко сформував терористичну трійку, яка мала організувати замах на голову Раднаркому УСРР товариша Чубаря. Пилипенко винним себе визнав".
"Обурювалися, що комуніст кохається з генеральською дочкою"
— Ходімо, — каже письменник Василь Еллан-Блакитний звільненій секретарці апарату уряду в Харкові Тетяні Кардиналовській. — Я вас познайомлю з Сергієм Пилипенком, редактором "Селянської правди". Там є вакансія.
Після навчання в Київському політехнічному інституті вона працювала в редакції газети "Червоний шлях". Протягом чотирьох років була дружиною прем'єр-міністра УНР Всеволода Голубовича. Їхній шлюб розпався, але за цей факт більшовики протримали її дев'ять місяців у в'язниці.
Сергій Пилипенко бере її на роботу коректоркою і перекладачкою.
"Ані він, ані я не робили спроб зав'язати ближче знайомство, — згадувала Тетяна Кардиналовська у статті "Завжди незабутній" 1971-го. — Друг Валер'ян Поліщук запитав: як це так, що я працюю з такою цікавою людиною, і в нас з ним немає роману? Наступного дня запропонувала Сергієві піти в кіно. Він погодився. Пізніше зізнався, що Валер'ян і йому висловлював здивування нашим офіційним стосункам".
За кілька днів редактор пропонує пообідати, а потім піти на концерт. Відтоді більшість вечорів проводять разом.
"Наші родини та знайомі зраділи такому повороту справ. Щоправда, деякі друзі обурювалися, що комуніст кохається з генеральською дочкою. Сергій повертав усе на жарт. Мовляв, це треба зарахувати як ще одну перемогу комуністів".
Одружуються. 1925 року народжується донька Еста-Ася, 1929-го — Міртала. Після арешту батька їх переселяють до міста Калінін — зараз Твер, Росія. 1938-го з доньками нелегально перебирається до Вінниці. Під час німецької окупації їх вивозять на примусові роботи в Австрію. Звідти тікають в Італію. Живуть у таборах біженців. 1948 року емігрують у Сполучені Штати Америки.
Тетяна Кардиналовська працювала в Гарвардському університеті, померла 1993-го. Донька Ася стала професоркою кафедри славістики Мічиганського університету, засновницею курсів української мови та літератури. Міртала — скульпторка й поетеса. Обидві доньки Сергія Пилипенка живуть у США.
4 
1
Коментарі