"Вплив на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом"

 

Він якось сказав: "Не люблю українців. Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, дволичності й надутості, що справді не знаю, за що мав би я їх любити. Чи, може, маю любити Україну як расу... обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду".

Він за сорок літ написав сто томів, які досі не видані. Він вражав усіх, хто про нього чув, а потім — бачив. Поет Микола Вороний зустрів Франка у Львові: "Я спершу дістав розчарування. Я побачив кремезну квадратову фігуру, невисоку, досить незграбну, в потертім піджаку, з облохмаченою вишиваною сорочкою і пом"ятим капелюхом. Широке лице з короткими вусами і крутим підборіддям, долішня губа трохи випнута наперед. Звичайне обличчя. Але очі: сині, ясні, з виразом енергійної думки. Стискаючи мені руку, він весело сказав: "Ха-ра-шо!" — його любимий вираз, якого він вимовляв з-московська".

Потім він бачив Франка у Відні на Флоріянштрассе — той ішов незграбно, в тім же убранні, що й у Львові. У руці тримав капелюха, а в ньому — паперовий "фунтик" з черешнями, які їв на ходу й випльовував кісточки через губу.

Популярність Франка рівнялася хіба що з його бідністю. У нього стріляли. Його носили на руках, а він лаявся: симпатики порвали позичений фрак! Цей квадратовий рудий чоловік був інтелектуалом європейського виміру — й водночас сином дикої природи. Було щось первісне в тім, що Франко ловив рибу лиш руками. До нього, знаменитого, приходить, скажімо, делегація студентів. А він рибу ловить. Дає комусь із них носити слідом мокру торбу з уловом — і ловить далі.

Юзефа мала спадковий туберкульоз і знала, що не проживе довго

Його інтелект та інтуїція, здається, були нероздільні. Думку він ловив як рибу. Його запитали: "У вас велика бібліотека, а ви такий зайнятий, коли ж ви читаєте ці книжки?". "А я не читаю, я їх нюхаю!" — відповів він.

Франко казав: "Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом". Його жінки були дивовижні — кожна по-своєму. Часом здається, що в любові усі вони були мудріші за нього самого. Є книжка, написана Романом Гораком майже 30 літ тому, "Тричі мені являлася любов". Вона в бібліотеках завжди "на руках". Там — про єдину дружину Франка та три його любові.

Першою була дочка священика з Лолина, Ольга Рошинська. Він познайомився з нею після 7-го класу гімназії й згодом попросив руки і серця. Йому не відмовили, але скоро Франко сів до тюрми за свій соціалізм. Це ускладнило справу. В очах порядних галичан Ольга була скомпрометована. І тут її руки попросив священик Володимир Озаркевич. З його боку то була жертва: він знав про любов Франка та Ольги. По суті, взяв її заміж, щоб вона могла вільно бачитися зі своїм коханим. Одна така зустріч Ольги з Франком відбулась у Коломиї, подалі від цікавих очей. Туди й Озаркевич приїхав, щоб відвезти дружину додому. Мужчини-суперники зустрілись по-джентльменськи. Потім Ольга писала Франкові: "Тогди мені було добре і весело, і щаслива чуламся, коли, глядучи на вас обох, виділа межи вами приязнь. І любов гор"яча зачала приступати до мене". Івана скоро знову посадили. Вона не забула його, але оцінила шляхетну душу свого чоловіка. Франко в листах дорікав їй по-хлоп"ячому безжально. Їй то було гірко, бо вона любила його до самої своєї смерті в 1935 році. А Франко казав, що ця любов забрала у нього десять років.

Ольга народила йому четверо дітей

Друга його любов — Юзефа Дзвонковська, прекрасна золотокоса полячка, в яку був закоханий весь Станиславів (нині Івано-Франківськ). Іван просив її руки й серця. Юзефа відмовляла усім, відмовила і йому. Та лиш йому одному сказала чому. Вона мала спадковий туберкульоз і знала, що не проживе довго. Юзефа — єдина любов Франка, якій він не докоряв. Дізнавшись про причину відмови, лиш сказав: гаразд, можете не любити мене, але ж навіщо взагалі вбивати в собі любов, полюбіть хоч когось! Юзефа заміж не вийшла й померла тридцятилітньою.

Третя любов — фатальна. "Явилась третя — женщина чи звір?.. І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях, І як я ним у пітьму помандрую". Целіну Журовську (по чоловікові Зигмунтовську) Франко зустрів уже тоді, як листувався з майбутньою дружиною. У Львові на пошті Целіна видавала листи "до запитання". Ця коротко стрижена дівчина не звертала на нього уваги. І він почав писати їй листи під іменем Маєвський. Їй це було цікаво. Якось він підійшов до віконця й спитав, чи буде відповідь Маєвському. Вона побачила рудого квадратового хлопа, сказала "Ні!" й порвала всі ті листи. Саме їй він присвятив збірку "Зів"яле листя".

Пізніш, 1940 року, коли у Львові відкрили музей Франка, туди прийшла стара пані й назвалася Целіною. Всі думали, що її вже нема на світі. З"ясувалось, вона не читала "Зів"ялого листя"! Її спитали: чому ви не любили Франка? Відповіла: "Бо мені подобалися брюнети!". А може, вона відчувала, що насправді поет не її любить, а лиш свою мрію про любов.

Про Целіну він думав до смерті. Як умирав, вона прийшла попрощатися — й він не прийняв її. Вмирав сам: сини — на фронті, дружина — у лікарні для божевільних.

Целіні подобалися брюнети

Дружину, Ольгу Хоружинську, він узяв з Великої України. Ольга родом з околиць Гадяча, з Полтавщини. Франко спитав: "А що, якби якийсь галичанин, от хоча б і я, попросив Вас бути моєю жінкою?". Вона згодилась. Їй казали: пропадеш! Але вона його любила й поїхала з ним. У Львові він повів її на пошту й показав здалеку Целіну. Ольга з Целіною ще не раз зустрінуться.

Горак пише: "Неймовірно, але факт: Ользі було дуже боляче, що Целіна так байдуже ставилася до Франка!".

Ольга народила йому четверо дітей. Вона врятувала його від самоти — та не від нього самого. Він не уникав арештів і не ховав любові до Целіни. Жив у звичній бідності — й сім"я так само. Ольга сподівалася, що він стане професором. Але львівський університет провалив його кандидатуру. Саме тоді сказав він слова, цитовані на початку: "Не люблю русинів...".

Наприкінці 1914 року Ольга потрапила до божевільні й вийшла аж через чотири роки, коли Івана вже не було. На схилі літ Ольга й Целіна іноді зустрічалися в музеї Франка й згадували його. Коли в кімнаті з"являлась Ольга, Целіна шанобливо вставала.

1856, 27 серпня — народився Іван Франко
1874 — знайомство з Ольгою Рошкевич (1857–1935)
1879 — Ольга виходить заміж за священика Озаркевича
1883–1885 — роман з Юзефою Дзвонковською
1886 — одруження з Ольгою Хоружинською (1864–1941)
1896 — збірка "Зів"яле листя", присвячена Целіні Журовській
1916, 28 травня — смерть Франка

×