"У роки моєї молодості сильний макіяж не вітався, — розповідає акторка вінницького драмтеатру Клавдія Барил, 65 років. — Яскраво нафарбовану жінку вважали повією. Або говорили: "Як лицем в грим упала". Цінувалося все природнє, натуральне. Та й вибору косметики такого, як зараз, не було".
Провідною косметичною фабрикою у Радянському Союзі була "Свобода" у Москві. Тут із конвеєра щодня сходило до півмільйона виробів — кремів, вазеліну, духмяного гліцерину, рідкого мила, зубної пасти.
— У 1970-х я отримувала 70 рублів зарплати. То які там дорогі креми можна було купити? Користувалася найдешевшими "Янтар", "Молодість". Вони були в тюбиках і коштували копійки, до рубля. А якщо крем коштував 2 чи 3 рублі, то це вже не знати, який він дорогий.
Першими радянськими тушами для очей були "Рассвет" і "Ленинградская". Їх почали випускати у 1960-х: прямокутний чорний брикетик і пластмасова щіточка.
— Ленінградська туш — це був якийсь феномен: на ній навіть терміну придатності не було, але очі вона не подразнювала, — згадує Клавдія Барил. — Її був такий хороший шмат, що на рік вистачало. Від того, що у туш плювали, її упаковка розлазилася. Ми носили той чорний брикетик із кісточкою у целофановому пакетику. Туш у тюбику я вперше побачила 1989-го: чоловік їздив до Польщі і звідти привіз. Спочатку було дуже незручно нею фарбуватися, та потім звикла. Помаду можна було купити вільно. Але вона була або дуже сухою, або дуже жирною. Якщо жирна, то така, що аж тече. Якщо суха, то стягує губи і виглядаєш від цього набагато старішою.
Туш "Ленінградська" коштувала 40 коп. і продавалася практично у всіх магазинах.
Креми були в тюбиках і коштували копійки. А якщо крем коштував 2 чи 3 рублі, то це вже не знати, який він дорогий
— Ми плювали в ці коробочки, щосили розмазуючи чорні брусочки, — пише в Інтернеті в "Живому журналі" авторка під ніком snake_elena. — А щіточки нікуди не годилися, тому ми брали зубні щітки (краще маленькі дитячі) і наносили цю вбогість собі на вії. Щоб вії видавалися густішими і "махровими", між шарами намазували їх розсипчастою пудрою. Це давало вбивчий результат — вії зовсім склеювалися, тож потім брали голку і розклеювали нею вії — по одній. Виходило дуже навіть красиво. Але сам процес займав стільки часу і вимагав такої уваги й зосередженості!
Косметика зарубіжних брендів "Пупа", "Ланком", "Есте Лаудер", "Діор" була доступна здебільшого дружинам чиновників, які могли виїжджати за кордон та привозити звідти дефіцитні речі. У СРСР в продажі вони з"являлися хіба що у валютних магазинах "Берізка". До перебудови звичайні радянські громадяни не мали права користуватися ними. А хто міг заробити валюту за кордоном, обов"язково мав обміняти її на сертифікати й лише тоді витратити в магазині.
Під час перебудови почали з"являтися цілі відділи із закордонною косметикою.
— Вони працювали за принципом комісіонок: можна було прийти, здати косметику і отримати за неї гроші, — згадує вінничанка Світлана Виноградова, 38 років. — Я сама здавала туди французьку пудру "Ланком". Продавщиця її навіть не виставила, собі забрала. Мені її тьотя подарувала, а їй привезли з-за кордону. На базарах було багато циганок, які продавали косметику сумнівної якості: тіні, пудру. Вони були дешеві, сипалися, але жінки купували — других же не було. Десь 1992-го у магазинах з"явилися чотириярусні набори. Там були тіні, рум"яна, пудри. Мені чоловік на 8 Березня подарував. Коли приніс додому, не могла повірити своєму щастю. Ми ж звикли, що тіні продавалися по одному кольору у коробочці.
Учителька замовила рум"яна горошком
У середині 1990-х з"явилися перші мережеві косметичні компанії. Жінки замовляли за каталогами косметику за шаленими на той час цінами.
— Я була у п"ятому класі, коли моя старша сестра підписалася на "Оріфлейм", — розповідає 25-річна Валентина Андрощук. — Якось принесла каталог до школи, дивилися з подружками на уроці. Учителька побачила, забрала. А потім прийшла до мене і спитала, чи можна замовити щось. Заказала супердорогі рум"яна горошком і помаду.
5 
1
Коментарі