"Населення Києва було українського походження, але те почуття, що ми його тепер звемо національним усвідомленням, не було серед нього так уже рясно засіяним. Сто літ попереднього національного гноблення не минули без наслідків", — згадує літератор Максим Славінський (1868–1945) про період навчання у Другій київській гімназії.
У ХІХ ст. класична система освіти Російської імперії передбачає створення навчальних округів навколо університетів. Підготовку до університетського курсу молодь отримує в російських гімназіях. До них беруть тільки хлопців. Вісім років вивчають закон Божий, російську словесність, історію й географію, фізику та математику, спів і гімнастику, "живі мови" — французьку та німецьку та обов'язкову для класичної освіти латинську. Програми гімназій відповідають концепції "единой неделимой России". Все інше вилучається.
Українську мову називають "малороссийским наречием" і не вживають. За цим стежить викладацький персонал. Міністерство прописує заборони у циркулярах, які поширюють попечителі навчальних округів.
"Наречие русского языка, на котором писал Шевченко, не служит ни орудием, ни предметом преподавания в русской школе, — пише попечитель Київського навчального округу Олексій Деревицький у листі, розісланому всім гімназіям, напередодні ювілею Тараса Шевченка 1914 року. — Его жизнь, личность и творчество не содержит в себе материала, который бы отвечал задачам и мог бы быть с пользою введен в курс школьного изучения. Я не нахожу никаких оснований для разрешения учащимся принимать участие в юбилейном чествовании памяти названного поэта".
Той таки попечитель у спеціальній інструкції для вихованців, що прибувають на екскурсії до Києва, попечитель забороняє відвідувати "малороссийские театры, рестораны, кофейни, биллиардные, пивные и тому подобные публичные заведения".
На стінах освітніх закладів висять репродукції картин з російської історії та патріотичні лозунги. Те саме — у текстах підручників, які міністерство народної освіти поширює по всій території імперії.
З учнів київської П'ятої гімназії на Печерську формують оркестр, який розучує російські патріотичні пісні, марші та гімни. Під цю музику гімназисти у вільний від занять час "церемоніальним маршем" крокують вулицями Києва.
"Гімназія вже в першому класі мене навчила розуміти, що "все мы — русские", що я також "русский", — пише у спогадах Микола Ґалаґан. — Всіх нас держить під своєю владою "самодержец всероссийский", що всі ми є його "верноподданными". Мусимо його любити, йому служити і за нього молитись. Основа була покладена. Канва вже була, і на ній вже можна було вишивати візерунки".
Микола Ґалаґан з однодумцями не цурається свого коріння. Серед київської інтелігенції виникають Українські клуби.
"Бував я там, герба зриваючи з кашкета гімназіального", — оповідав письменник Максим Рильський (1895–1964) в автобіографічній поемі "Мандрівка в молодість" про відвідини Українського клубу на вул. Володимирській. "Зривання герба" — обов'язковий захід безпеки. Містом нишпорять наглядачі, які за емблемами навчальних закладів вишукують у недозволених місцях гімназистів.
Не всі київські педагоги виконують урядові настанови. Особливою була Друга київська гімназія на Бібіковському бульварі — тепер бульвар Тараса Шевченка.
"Русифікаційна лінія панувала й тут, бо цього вимагала шкільна програма. Була російська мова, що на ній відбувалось усе навчання. Але та лінія начебто не була завданням педагогічного персоналу. Принаймні її не висували наперед щодня і кожної години і не вбивали її насильно в голови учням, — згадує Максим Славінський. — Сталося це тому, що довший час директором Другої гімназії був видатний свого часу український письменник Михайло Чалий, який підібрав собі відповідних співробітників".
Серед вихованців Другої гімназії — автор слів гімну України Павло Чубинський, історик Дмитро Багалій, сходознавець Агатангел Кримський. Саме на базі цього навчального закладу 1917 року виникає Друга українська державна гімназія ім. Кирило-Мефодіївського братства — одна з перших з українською мовою викладання.
Українці-гімназисти ревно відстоюють свій світогляд. Мають напружені стосунки з учнями "елітарнішої" Першої гімназії, розташованої теж на Бібіковському бульварі. Часто опоненти збираються на віддалених алеях університетського Ботанічного саду. З'ясовують стосунки навкулачки.
1905 року на київській вулиці Ярославів Вал відкривається приватна гімназія педагога-новатора Володимира Науменка. В офіційних колах його вважають небезпечним "мазепинцем". Чиновники з навчального округу постійно нарікають йому на недостатнє дотримання урядового курсу.
— Рідна мова дітей не повинна бути занедбаною, знехтуваною. Діти не мають права ставитися зневажливо до мови батька й матері, — відповідає на закиди у непрофесійності Науменко.
Тоді ж з Києва до Петербурга їде делегація українців. Серед них був і Науменко. Кияни переконують прем'єр-міністра Сергія Вітте скасувати дію Емського указу, який забороняє видання і навчання українською мовою.
У гімназії Володимира Науменка навчається майбутній письменник Максим Рильський.
1918-го Науменка призначають міністром освіти Української держави. Гетьман Павло Скоропадський згадує про нього: "Человек очень культурный, известный педагог умеренных взглядов и любивший Украину. Он хотел создать образцовую украинскую гимназию".
Наступного року більшовики оцінюють заслуги просвітянина по-своєму. Розстрілюють "за непризнание советской власти и контрреволюционную деятельность". Реабілітують Володимира Науменка після проголошення незалежності України.
8 гімназій діяли в Києві 1900 року — п'ять чоловічих і три жіночі. В них навчалися 4684 гімназисти. Київ тоді налічував 260 тис. жителів.
7 
35413
Коментарі