Ексклюзиви
Четвер, 08 липня 2010 19:38

Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом
2

Юрій Смолич із дружиною Оленою Григорівною на відпочинку у Ворзелі під Києвом, 1948 рік. Вони познайомилися 1943-го в Москві, де Смолич під час евакуації редагував журнал ”Україна”. Вона була диктором радіокомітету Південно-Західного фронту. Дітей не мали
Фото: фото: ЦДАМЛМ України
Юрій Смолич під час мандрівки Україною, 1949 рік

Від книжки Юрія Смолича із циклу "Розповіді про неспокій" молодь кінця 1960-х була під враженням. Бо то були оповіді про епоху, яку пізніше назвали Розстріляним відродженням. У радянському офіційному, особливо шкільному, викладі її описували нудотно-вбого. А Смолич, від першої особи, про 1920–1930-ті писав так, що це сприймалося майже як дисидентська література.

От 1926 року в Харкові відбувається публічний диспут із приводу Смоличевого роману "Фальшива Мельпомена". Роман про те, як рейдова група петлюрівців під виглядом мандрівних акторів вирушила з-за кордону на Радянську Україну. В основі лежали реальні події — один з останніх рейдів отамана Юрка Тютюнника. Одні хвалили роман, інші лаяли за ідеалізацію петлюрівщини. Під час диспуту попросив слова якийсь незнайомець. Вийшов на трибуну й сказав:

— Якби мої козаки були справді такі, як у цьому романі, я б наказав їх розстріляли!

— А хто ви такий?!

— Я отаман Юрко Тютюнник!

Виявилося, що його амністовано й він живе в Харкові.

У Смолича цей сюжет має благополучний радянський хепі-енд. Звісно, ні слова про те, що невдовзі Тютюнника чекісти розстріляли. Та все одно щось подібне у відкритому друці тоді знайти було неможливо. Книги-спогади Смолича вважалися одкровенням. Тож коли на початку 1970-х я приїхав із провінції вчитися до Києва, здавалося, що тут усі мусять знати автора "Розповідей про неспокій". Його дім десь у районі Пасажу. Я прийшов туди й запитав першого-ліпшого хлопця, де саме живе Смолич. Хлопець подивився, мов на ненормального. То тепер там, на вул. Заньковецької, неподалік театру ім. Франка, є меморіальна дошка. Хоча чи знають його більше, ніж тоді — навряд.

Утім, ровесники Юрія Смолича ще тоді оцінювали його мемуари невисоко. Вважали, що "копає неглибоко" (а спробував би глибше!). Інші казали ще різкіше: що Смолич замолює в тих мемуарах свої старі гріхи. В опублікованих тепер щоденниках Олеся Гончара він інколи зветься старим провокатором та Іудушкою. Гончар згадує, як Смолич вимагав від нього виключити зі Спілки письменників Ліну Костенко. Відчувалося, пише Гончар, що він не сам цього хотів, а виконував вимогу людей із КДБ.

Можливо, саме тому Юрій Смолич і вижив, що все життя був на короткому повідку в чекістів. Вони мали на нього достатньо компромату.

Cтарший брат — денікінець-емігрант. А сам Смолич служив у Петлюри — спершу артилеристом, потім писарем у штабі отамана Сінклера. Та й ще — знався з Миколою Хвильовим і належав до ВАПЛІТЕ — Вільної академії пролетарської літератури. А з тих людей мало хто помер своєю смертю.

Як голова Спілки письменників, Смолич причетний до вигнання звідти Івана Дзюби. Після цього Дзюбу арештували. Смолич, правда, не прийшов на те засідання. А Гончар — прийшов, і голосував за виключення Дзюби.

Гончар згадував: коли 1962-го у Смолича був перший інфаркт і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той погубив багатьох наших письменників, а інших зробив сексотами. Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати. Але прожив після того ще майже 15 років.

В останні роки він часто хворів, злі язики навіть дали йому кличку Людина з Феофанії. А Гончар 1973 року записав у щоденнику: "Жаль старого. Наобіцяли, використали і, здається, викинуть". Ішлося про те, що саме того року шостий том зібрання творів Юрія Смолича, де були якраз "Розповіді про неспокій", розсипали у видавництві.

Третій інфаркт застав його на дачі, самотнім. Дружина лежала в лікарні. Смолич серед ночі зателефонував сусідові, поету Саві Голованівському, і сказав, що йому зле, він зачинений знадвору, а хатня робітниця ночує в прибудові. Сусід відчинив двері, викликав "швидку". Смолич помер у машині по дорозі до Феофанії. Там лежала його дружина, Олена Григорівна. Вона пережила чоловіка й померла 1989 року.

Гончар писав: "Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура. І ще було щось дитинне, беззахисне. Його щастя, що зустрів у житті Олену — пройшли рука в руку 30 літ — як співаючи". І ще згадав: у Смолича на дачі, у душовій, солов"ї вимостили гніздо в мильниці, і Юрія Корнійовича це тішило.

Він плакав і проклинав Постишева

Тепер перевидають не найкращі книжки Юрія Смолича, а примітивний роман-агітку "Мир хатам, війна палацам". Про цю книгу свого часу ходила епіграма:

На машинці він наклацав

"Мир хатам, війна палацам".

Взяв у Кончі добрий плац —

Й збудував собі палац!


"А що ви нас лякаєте? Сталін нам не указ!"


У київській Російській драмі 1956 року поставили п"єсу Михайла Булгакова "Дні Турбіних" — про російських офіцерів, які служили гетьманові Скоропадському, але зневажали і гетьмана, і Україну. Виставу ставив блискучий режисер Леонід Варпаховський, недавній колимський в"язень.

Тодішня київська влада не хотіла бачити на сцені білогвардійців. Проти вистави виступили й українські письменники. Зокрема, Микола Бажан і Юрій Смолич:

— Ці офіцери колись стріляли в нас, а ми їх прославляємо?!

Але ж у п"єсі ті офіцери воювали з петлюрівцями. Отже, виникла двозначна ситуація: письменники-комуністи заступаються за Петлюру. Щоправда, це супроводжувалося специфічною риторикою: мовляв, цей спектакль може посварити українців із братами-росіянами. Варпаховський сказав Юрієві Смоличу:

— Сталін колись заборонив цю п"єсу в МХАТі, а тепер і ви!

На що Смолич відповів:

— А що ви нас лякаєте? Сталін нам не указ!

За спектакль спробував заступитися навіть маршал Георгій Жуков, але нічого не допомогло. Відтоді й понині живе легенда, що "Дні Турбіних" у київській Російській драмі закрили "українські націоналісти".

1900, 8 липня — Юрій Смолич народився в Умані, у сім"ї гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У книзі "Я вибираю літературу" згодом писав, що з"явився на світ серед квітів, бо батько тоді працював і жив у школі в уманському парку Софіївка

1911–1913 — вчився в Кам"янець-Подільській гімназії, потім у Київському комерційному інституті

1922–1924 — актор театру ім. Івана Франка, потім — інспектор Головполітосвіти в Харкові

1926 — виходить роман "Фальшива Мельпомена". До 1927 року Смолич входив до письменницької організації ВАПЛІТЕ, організованої Миколою Хвильовим

1932–1934 — трилогія "Прекрасні катастрофи". Юрій Смолич був добрим белетристом і одним із родоначальників нашої літературної фантастики. Якось, подорожуючи по Україні, вони з Юрієм Яновським засперечалися: чиї книжки читають найбільше. І в кожному місті, до якого приїздили, їм попадалися люди, які читали Смолича

1936–1938 — пише автобіографічні романи "Наші тайни", "Вісімнадцятилітні"

1956–1960 — виходить трилогія про громадянську війну — "Світанок над морем", "Мир хатам, війна палацам", "Реве та стогне Дніпр широкий"

1968–1970 — з"являються книжки з циклу "Розповіді про неспокій"

1976, 26 серпня — Юрій Смолич помер, похований на Байковому кладовищі у Києві

Зараз ви читаєте новину «Юрій Смолич служив у Петлюри артилеристом». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1591
Голосування Хто нині найкращий футбольний тренер світу?
  • 1) Хосеп Гвардіола
  • 2) Юрген Клопп
  • 3) Максиміліано Аллегрі
  • 4) Дієго Сімеоне
  • 5) Дідьє Дешам
Переглянути
Погода