Пʼятниця, 02 серпня 2019 00:30

"Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням"

"Схилімо голови. Нова труна, нова тяжка безмірна втрата. Розбитий келих без вина, народ без сина і без брата", — написав поет Олександр Олесь вірш "Пам'яті Дмитра Вітовського", який зачитав на похороні в Берліні 14 серпня 1919-го.

Ховали тоді командира збройних сил і міністра військових справ Західноукраїнської Народної Республіки 31-річного Дмитра Вітовського.

"Треба за всяку ціну вдержатися для української справи. Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому, — закликав він раніше українських січових стрільців. — Ми не сміємо зневірюватися, а мусимо виконати свій національний обов'язок. Цю війну нам доручив наш нарід".

Він бере участь у підписанні Акту злуки між ЗУНР та УНР у Фастові й урочистостях з цієї нагоди в Києві. 17 квітня 1919‑го Дмитро Вітовський прибуває до Парижа для участі в міжнародній конференції. Делегація ЗУНР хоче добитися визнання Української держави та зупинити війну з Польщею за Галичину.

Організатори переговорів — переможці в Першій світовій війні США, Франція та Велика Британія. Вони не підтримують українців. Роблять ставку на Польщу та російських білогвардійців. Французькі частини під командуванням генерала Юзефа Галлера підсилюють польські війська. 25 червня 1919-го конференція офіційно дозволяє полякам окупувати всю Галичину.

— Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням, — заявляє Дмитро Вітовський президенту США Вудро Вільсону і залишає Париж.

Дорогою додому завертає до Бреслау — тепер Вроцлав у Польщі. Місто належить Німеччині, й туди підвозять на­друковані в Берліні на замовлення українського уряду гроші — мільярд гривень — 56 мільйонів банкнот номіналом від 2 до 1000.

В Україні організувати випуск грошей не вдається. Київ захоплюють більшовики, а Львів — поляки. Щоб забезпечити армію та повернути під контроль втрачені території, потрібні кошти. Доставляти їх залізницею через територію Польщі до тодішньої столиці УНР Кам'янця-Подільського — ризиковано. Тому хочуть переправити літаками.

За підтримки МЗС Німеччини укладають угоду про доставку грошей із товариством "Дойч Люфт Реедерай". Орендують важкі бомбардувальники R-69, R-70 та R-71 концерну "Цеппелін". Їх обладнують для перевезення вантажів. Перший виконує рейс із частиною готівки ще в червні. Під час повернення його арештовують в Австрії. Інші не ризикують відправляти, бо розвідка попереджає про загрозу обстрілу літаків поляками.

"Операція з гривнею була цілком таємна. Йшло­ся про велику кількість банкнот. Тому мали бути вжиті всі заходи безпеки, аби літаки не збили й не захопили гроші, — вважає дослідник історії німецької авіації Мартон Сігеті. — З іншого боку, гривні ще не забезпечувались нічим. Лише після доставки в Україну і впровадження урядом УНР могли набути якоїсь цінності".

Перечекавши місяць, 2 серпня 1919-го з Бреслау до Кам'янця-Подільського, о 3:00, збираються вилетіти два вантажні аероплани. Перший R-70 із членом Української національної ради Західної області УНР 49-річним Юліаном Бачинським вирушає в рейс. Але робить вимушену посадку в Румунії. Там немає аеродрому, щоб літак знову піднявся у повітря і дістався Кам'янця-Подільського. Гроші вивантажують. Машина протягом двох років стоїть на полі, доки її не розбирають злодії.

У літак R-71 сідають Дмитро Вітовський зі своїм ад'ютантом Юліаном Чучманом. Шестеро льотчиків готуються до зльоту, але глохне двигун. До 10:00 його ремонтують. Піднімаються у повітря, але за годину льоту від Бреслау двигун загорається.

"З якоїсь причини загорівся аероплан, що перевозив для уряду УНР українські грошові знаки з Німеччини до Кам'янця-Подільського, — цитує документи уряду історик Павло Гай-Нижник. — Він упав в околиці Ратібора (тепер містечко в Польщі, біля кордону з Чехією. — ГПУ). Загинули всі пасажири, в тому числі й перший державний секретар військових справ ЗУНР полковник Дмитро Вітовський".

4 револьвери мали 10 організаторів повстання у Львові в ніч на 1 листопада 1918-го. Вони дізналися про початок революції в Австро-Угорщині, якій тоді належало місто. Вирішили перейняти владу на Галичині. Серед ініціаторів виступу був і Дмитро Вітовський. Тоді взяли під контроль військові частини й урядові установи Львова без жодного пострілу. Над міськрадою підняли український прапор.

Допоміг втекти з в'язниці вбивці намісника Галичини

1887, 8 листопада — у родині Дмитра й Катерини Вітовських у селі Медуха — тепер Галицького району Івано-Франківської області — народився син Дмитро. Навчався в гімназії у Станіславові — тепер Івано-Франківськ.

1907 — починає заочно навчатися на правовому факультеті Львівського університету. Призивають до армії Австро-Угорщини. Після служби працює в канцелярії адвоката у Станіславові. Стає членом Української радикальної партії і спортивного товариства "Січ".

1910 — за участь у віче львівських студентів, на якому вимагали відкрити український університет, виключають із вузу. Продовжує навчання у Кракові. Допомагає втекти з тюрми студенту Мирославові Січинському, який убив намісника Галичини Анджея Потоцького.

1914 — вступає добровольцем у легіон Українських січових стрільців і вирушає на фронт. Стає сотником. Коли потрапляє на Волинь, організовує 46 українських шкіл.

1918 — бере учать у захопленні влади українцями у Львові. Очолює загони Української галицької армії у війні проти поляків. Стає делегатом на Паризькій мирній конференції.

1919, 2 серпня — гине в авіакатастрофі під Ратібором у Польщі. Похований у Берліні, на цвинтарі Гугенотів. 2002-го перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Сина розстріляли більшовики

"Дорогий Нечипоре! Справа ясна! Я не гірший від наших хлопців, отже хочу женитися, — пише Дмитро Вітовський у листі до друга, січового стрільця Никифора Гірняка у травні 1916-го. — Мені доволі важко означити час. Маю клопіт з оголошенням оповідей. Нашого попа в цілій околиці на лік нема. Тебе прошу за свідка. Вінчаюсь у Брошневі. Якби я знав, що дівчина дістане перепустку до Станіславова, а станіславівська єпархія не схоче робити мені перепон за давні здєлки, тоді найлучше було й мені робити цілу параду в Станіславові".

У Брошневі — тепер селище Брошнів-Осада Рожнятівського району Івано-Франківської області — збирається одружитися із на сім років молодшою вчителькою Марією Ліщинською. Триває Перша світова війна. Тому за два тижні після весілля Дмитро Вітовський вирушає на російський фронт.

"Уявляю, як ти підсуваєш окуляри на чоло, смієшся та й питаєш: "А ти ж не знав, що так буде? Чого женився?" — пише до друга. — То правда, але я щойно тепер зрозумів, що то є війна. Я так розманіжився, залетів був високо, вище як літаки літають. То й не дивуйся, що маю звідки падати".

Після війни бере участь у роботі української дипломатичної місії в Європі. Тоді ж у нього народжується син Дмитро. Батько його не бачив, бо повертаючись додому, загинув.

За кілька років Марія виходить заміж за поляка. З початком Другої світової війни жінка з новою сім'єю виїжджає у США. Дмитро залишається і стає членом ОУН. 1947-го його арештовують і розстрілюють більшовики.

Зараз ви читаєте новину «"Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1056
Голосування Скільки часу Олексій Михайличенко протримається на посаді головного тренера київського "Динамо"?
  • 1) до зими
  • 2) до літа
  • 3) два роки
  • 4) повністю відпрацює трирічний контракт
Переглянути
Погода