Колись наш блискучий актор і режисер Гнат Юра змайстрував такий каламбур: "Що для Шоу харашоу, те для нас нехарашоу!". Гнат Юра сам не раз ставив п"єси Шоу. В заснованому ним київському театрі імені Франка й тепер з успіхом іде "Пігмаліон". То чому ж "нехарашоу"?
Гнат Петрович, очевидно, мав на увазі не так драматургію Шоу, як його особистість. Оту свободу індивідуальності, незалежність власної думки, яка в нашому колективістському суспільстві не шанувалася й не дозволялася. Тобто дозволялася — якщо це був Шоу, а не хтось із своїх.
Шоу в 30-х роках минулого століття зустрічався зі Сталіним. Англійському гостю похвалилися: а ось ми створюємо спілку радянських письменників! "Навіщо вам ця отара злоязиких свиней?!" — спитав Шоу. Ну, Сталін похихикав, та й по всьому. Йому якраз і потрібна була отара. Зрештою, їм легко було порозумітися, бо обидва були "інородцями" в тих країнах, у яких їх вважали великими людьми.
Шоу — ірландець. А ірландці в Ірландії нікому не потрібні. Й він переїхав до Лондона. Там, власне, все й почалося. Шоу прийшов у редакцію газети "Стар" і сказав, що хоче заробляти на життя писанням про політику. А редактор йому: та ну її, ту політику, пишіть краще про класичну музику! Шоу починає писати про музику. І сталося те, що здається неможливим: тираж газети зріс — не завдяки спортивній чи кримінальній хроніці, а завдяки музичним рецензіям Б. Шоу. В нього було правило: писати про музику, не вживаючи музикознавчих термінів. І музика ставала зрозумілою всім.
А ще Шоу любив і вмів вражати. Приміром, він вивчав опери Вагнера разом з "Капіталом" Маркса. А втім, самого Маркса цінував менше, ніж його дочку Елеонору. Шоу взагалі шокував публіку своїми знайомствами — як-от з Муссоліні або Сталіним. Він казав: успіх — це смерть, тому я нападаю й кусаю всіх, хто успішний, щоб продовжити їм життя.
Добропорядні британці робили вигляд, що вони шоковані. Але насправді їм дуже подобалися парадокси письма й поведінки цього уїдливо-розумного ірландця. Втім, мудрі сучасники ставилися до Шоу спокійніше. "Якби Бернард Шоу й справді заробляв на прожиття парадоксами, він став би звичайнісіньким мільйонером. Бо з його розумовою активністю він міг би придумувати парадокс кожні шість хвилин. Це так само легко, як брехати", — вважав письменник Честертон.
Він зустрічався зі Сталіним і Муссоліні
Шоу був прагматик, майже цинік. Він не залишав каменя на камені від священних понять та імен. Вважав себе драматургом, кращим за Шекспіра (тепер бюст Шоу — поруч із бюстом Шекспіра в Королівській академії драматичного мистецтва).
До любові Шоу ставився як і до Шекспіра. Довго вважав її тільки фізіологічно необхідною й не хотів витрачати на неї надто багато сил. Платонічна любов "на відстані" довго здавалася йому цілком безпечною. Він тридцять літ листувався з актрисою Еллен Террі. З нею він радився й про одруження — на багатій ірландці Шарлотті Френсіс Пейн-Таунсенд. Шоу пише: "Моя прекрасна ірландка з зеленими очима мені почала настільки подобатись, що закохуватися в неї було б зайвим... Відверто кажучи, вона мене не любить. Річ у тім, що вона розумна жінка й знає ціну своєї необмеженої самостійності". Він вважав: "Мужчина не повинен одружуватися, доки не знатиме, яким він стане в майбутньому". Отже, не одружувався, доки не заробив пристойні гроші за постановку п"єси "Учень диявола". Женився пізно. Подружня любов була спокійною. А першу справжню пережив пізніше.
1918 року він писав тій же Еллен Террі: "Я марно шукаю серед підростаючих поколінь жінок другу Еллен. Природа, очевидно, розбила форми для відливу, й нема кому зайняти в моєму серці Ваше місце". Це була красива неправда: в його серці саме тоді багато чого вміщалося. В той час він уже мав бурхливий роман зі Стеллою Патрік Кемпбел — лондонською актрисою, яка зіграла в його "Пігмаліоні" Елізу (роль, яку в нас тепер грає Наталя Сумська).
Отут Шоу потрапив у капкан банальності, бо "всі мужчини однакові перед жінкою, якою вони захоплені". Дідуган поводився мов хлопчисько. 1913 року (в лютому) його листи до Стелли починаються двадцять разів повтореним її іменем (три рядки тексту), а потім: "Нехай, коли я помру, на будинку номер 12 на Гайдн-Стріт повісять дошку з написом: "Тут знайшов щастя великий чоловік!". Стелло! Я був щасливий! Я — був! Я щасливий і тепер. І ніколи вже не буду нещасливим...".
У шести товстих конвертах Шоу повернув Стеллі усі її листи
Аби ж то! В серпні того самого року: "Ну й чудово, їдьте собі, однією бабою менше, подумаєш, кінець світу! В нашій дружбі, виявляється, нема нічого природного. А я ж був у ці дні щасливий, безтурботно щасливий... Е, та що там, у Вас ні характеру, ні розуму!.. Ви не знаєте нічогісінько, а якщо й знаєте, то все навиворіт... Ви — ганьба й засліплення мужчини... Ви сова, що не витримала й двох днів мого сяйва... У Вас для всіх однакові чари, й Ви орудуєте ними навмання — зі старими й молодими, дітьми, слугами й артистами... Ви актриса однієї ролі, та й та мало чого варта... Я кинув Вам моє серце й розум, щоб Ви могли робити з ними, що зможете. А все, що Ви змогли, це втекти! Прощайте ж, нещасна, яку я любив!".
Того самого дня він пише їй ще одного листа: "Моя лють ще не втихла... Я погнався за найдревнішою ілюзією, чудово все це усвідомлюючи. І ось тепер я сам. Хай же Вам буде так тоскно, що з горя Ви запросите на прогулянку офіціанта з ресторану. Ви не просто жінка-диявол, Ви гірше. О, навіть дитина не може бути такою жорстокою, як Ви...".
Наступного дня: "Де Ви? Як Ви? Якщо у Вас там усе добре, то я Вас прощаю й благословляю. Якщо ж ні — нещасна, я готовий розірвати Вас на шматки!".
Цей чудовий кошмар тривав до 1937 року, коли він, у шести товстих конвертах, повернув їй усі її листи. Після цього вони листувалися ще два роки! Шоу: "Дивовижно, як мало користі в мізках! Ось у мене чудові високоякісні мізки, але з їхньою допомогою я дізнався набагато менше, ніж за допомогою першої ж дурної жінки, якій примандюрилося в мене закохатися!".
Айседора Дункан, знаменита танцівниця, яка потім жила з Сергієм Єсеніним, нібито сказала Шоу: "У вас кращий у світі мозок, у мене краща в світі фігура, у нас може бути краща в світі дитина!". А він потім казав про неї: "Уся якась прибацана, а лице немов із цукру, який хтось довго вилизував".
Про ці та інші його пригоди трубила вся жовта преса Європи й Америки. Цікаво, що місіс Шоу нічого не знала, бо читала лиш газету "Таймс", а там такого не писали. Втім, як вона померла, він дуже здивувався, коли знайшов у її архіві багато такого, про що не підозрював. Приміром, того, що вона листувалася зі знаменитим Лоуренсом Аравійським, авантюристом-розвідником часів Першої світової війни...
1856, 26 липня — у Дубліні народився Джордж Бернард Шоу
1888 — Шоу почав працювати музичним оглядачем газети "Стар"
1898 — одруження з Шарлоттою Пейн-Таунсенд
1901 — перше знайомство зі Стеллою Кемпбелл
1940 — померла Стелла Кемпбелл (1865 року народження)
1943 — померла Шарлотта (вони були ровесники з чоловіком)
1950, листопад — помер Бернард Шоу
2 
1
Коментарі