У грі в "робінзона" Леся Українка була П'ятницею

Її біографії, мабуть, ніколи не напишуть, казав по смерті Лесі Українки її чоловік Климент Квітка. І пояснював: можна писати біографії лише тих людей, що жили більш-менш значним громадським життям. Леся ж, мовляв, з огляду на недугу від такого життя була відірвана. А внутрішні — душевні, інтелектуальні — біографії тоді ще не ввійшли в моду. Їх вважали справою надто приватною.

Газета "Киевская мысль" написала, що ховали Лесю без попа, а вінки були тільки із живих квітів, згідно з волею покійниці. Климент Квітка зауважує, що Леся ніколи не давала жодних розпоряджень, як її треба поховати. Навіть тоді, коли було ясно, що смерть неминуча. Леся не говорила про смерть. Любила звучне німецьке складне слово todesverahtung — презирство до смерті.

У дзеркало вона дивилася по-чоловічому — не довше, аніж треба культурній людині для завершення туалету. Любила ходити пішки. Бувало, проходила 10–20 верст на день. Верста — це трохи більше як кілометр. Жалкувала, що так і не навчилася добре стріляти. Але любила зброю. Її вірш "Слово, чому ти не твердая криця" — не тільки поетична метафора. Леся чудово плавала — переганяла всіх дівчат на ставку в Любитові на Волині — неподалік села Колодяжного, де був маєток Косачів. Тут своя історія: вона знала, що лорд Байрон, поет, мав хвору ногу, яку поранив в бою, але добре плавав. І от вона так само.

У творчості не була ревнивою. Коли вийшла перша збірка віршів Олександра Олеся, сказала, що він випередив її як ліричний поет і що їй тепер не треба писати вірші. Хоч і далі писала. Утім зроблений Олесем переклад "Пісні про Гайявату" бісив її через надмір російських мовних зворотів. Явно Олесь користувався російським перекладом, а не оригіналом. Першокласний поет не може собі цього дозволити.

"Енеїду" Івана Котляревського знала чи не всю напам'ять. Цінувала Марка Вовчка. Коли Пантелеймон Куліш казав, що Марко Вовчок добре писала, коли він їй допомагав, Леся іронічно запитала: чого він так гарно не писав, як вона? Та все-таки Куліш для неї був справжнім письменником.

У ліриці своїм учителем вважала Михайла Старицького. Але коли заходила мова про його драми, Леся замовкала, щоб не сказати якоїсь прикрості, бо п'єс побутових не любила. І не лише Старицького, а й Карпенка-Карого. Хотіла написати драму на сюжет Бондарівни. Та коли їй сказали, що це Карпенко-Карий написав, відповіла: такі писання не рахуються. Він також не вважав її п'єси видатними. Івана Франка шанувала як старшого, називала метром. Але ставилася як до рівного. Вони були лише двоє в Україні, хто добре знав західноєвропейську літературу переважно з оригіналів, а не в перекладах. Не любила Івана Нечуя-Левицького — у нього, мовляв, верби схожі на зелених їжаків.

Борис Грінченко в журналі "Нова громада" публікував вірші Лесі Українки не читаючи — йому було ніколи. І вона на нього не сердилася, бо така була тодішня мода: спершу служіння громаді, а вже потім вірші й інші витребеньки.

Конфлікт між "треба" і "не треба", між свободою й необхідністю гнітив її все життя. Бо жила у час убогого прагматизму. Критики писали: оце громаді треба, а це — ні. Громадські діячі їй замовляли часто для журналів щось популярне, зрозуміле масовому читачеві, а вона такого робити не дуже любила. І не дуже вміла, хоч старалася догодити. А те, що я сама пишу, може, нікому й не треба?

От їй замовили написати популярну біографію англійського поета Джона Мільтона, а вона попутно написала драматичну поему "У пущі". І Леся, згадує Климент Квітка, розірвала та знищила цілу пачку своїх готових віршів. Мовляв, вони громаді не потрібні. Рецензент одеської газети "Русская мысль" приват-доцент Одеського університету юрист Куриловський писав 1908 року про п'єсу "Кассандра", що Леся Українка, очевидно, єврейка. Бо спеціально забиває голову українців усякими кассандрами замість того, щоб писати про рідну історію.

Єдина не батьківська, Косачівська, а Драгомановська — материнська — риса Лесі — здатність до мов. Уроки англійської мови брала у міс Копєйкіної, англійки, що вийшла заміж за киянина. Про Лесину англійську вона казала, що не всі британці пишуть по-англійськи так грамотно, як Леся. Сама міс Копєйкіна російської не знала, вони з Лесею спілкувалися французькою.

В усьому іншому вона була схожа на батька — делікатна. Доки мовчала, була непримітна. Навіть здавалося, що її нема. А коли починала говорити й очі загорялися — здавалося, більш нікого тут нема, крім неї.

Змалку любила пекти хліб і варити варення. У дитинстві гралася у хлоп'ячі ігри з на півтора року старшим братом Михайлом. Якщо він був Робінзоном, то вона П'ятницею. Училася музики лише одну зиму, але добре грала на фортепіано й імпровізувала, хоч і не вміла записувати свої імпровізації. Малою застудила руки й ноги, лежала в гіпсі й відбивала такт ногою.

— Що ти робиш?

— Граю на фортепіано, — відповідала.

У зрілих літах вважала, що піаністка з неї могла вийти краща, аніж поетеса. Але 1899 року перенесла операцію на лівій руці — туберкульоз кісток. Про кар'єру піаністки довелося забути.

×