Єдиний випадок, який можна розцінювати як репресію радянської влади щодо художниці Тетяни Яблонської, стався 1970 року. Про нього розповідає поет Іван Драч, тодішній "подільник" Яблонської:

— Видавництво "Мистецтво" підготувало до друку альбом із репродукціями робіт Тетяни Нилівни та моїми підписами до них. Підписи були поетичними баладами: "Баладонька-загадонька" до картини "Віконце", "Балада про вузлики баби Корупчихи" до картини "Вісті від онуків", і таке інше — аж до фінальної "Балади роду" до картини "Життя", — згадує Іван Федорович. — Цикл Тетяни Нилівни був чимось середнім між наївним малярством та фотографіями, що висять у кожному старому селянському покуті поруч з іконами. Картини вона писала у Звенигородському районі Черкаської області у 1965–1966 роках, коли повернулася "іншою людиною" з довгої поїздки на Закарпаття. Але друкувати нас зібралися тільки 1970 року. І весь тираж знищили! Дивом вдалося висмикнути чотири екземпляри.

У всьому іншому зовнішня канва творчої біографії народної художниці України виглядає рівною та стрімкою. Фантастичний успіх картини "Хліб" 1949 року, яка потрапила у всі підручники. Услід першій — друга Сталінська премія. Яблонською було наповнено радянську кінохроніку — депутат Верховної Ради СРСР, поїздки по країні і за кордон, автографи, президії. І страх в душі, як у кожного у сталінські часи.

Дідусь Тетяни Нилівни по материній лінії Георгій Варгасов працював інспектором народних училищ Смоленської та Тверської губерній. А дідусь по батьковій лінії походив зі шляхтичів Великого Князівства Литовського. Тож родині Яблонських з рідного Смоленська довелося тікати туди, де про них ніхто не знав. Батьки перевезли дітей — старшу Тетяну, молодшу від неї на рік Олену та наймолодшого Дмитра — в Україну.

Дивом вдалося висмикнути чотири екземпляри

Кожен з них по-своєму втілив мрію батька стати професійним художником. Дмитро Нилович працював архітектором, видав книжку "Портали в українській архітектурі". Олена Нилівна закінчила Київський художній інститут одночасно із старшою сестрою — 1941 року, ілюструвала дитячі книжки.

Але світові родину Яблонських представила старша Тетяна. Вона була жінкою монументальною — і фізично, і духом, і навіть у своїх ліричних роботах. А "лірика" виходила в неї найкраще, хоч радянські критики намагалися зліпити з неї "трибуна". У незавершених мемуарах Тетяна Нилівна нарікала, що надто багато часу віддала офіційним ритуалам коштом роботи у майстерні та на природі. Але коли бралася за роботу, то клала мазок на полотно на рівні з титанами Відродження.

Майстерню на історичній горі Копирів Кінець у Києві, напроти старого корпусу Художньої академії, Яблонська успадкувала від свого вчителя. Електрочайник, меблі 1960-х років і відразу кілька картин у роботі. Побут ніколи не був для неї чимось суттєвим. Кімната чи балкон були перш за все приводом для живописного етюду. Її життя скінчилося в квартирній кімнаті, де не було практично нічого, окрім книжок та сувенірів, що вона їх привезла з поїздок Україною.

Будинок творчості художника у Седневі на Чернігівщині був її "третім домом". Важко уявити тепер, коли на його першому поверсі провалюється підлога, а з листопада по квітень у приміщенні не можна ночувати через холоди, що це місце десятиліттями було джерелом натхнення художниці. Аби стати на хвилину на її місце, варто вийти "на пленер"— до парку або кам"яниці Лизогубів, до альтанки Леоніда Глібова над річкою Сновом. З кожного із цих краєвидів Яблонська зробила десятки етюдів і пейзажів.

За геніальність Яблонській доводилося платити негараздами в особистому житті

Україну Тетяна Нилівна прийняла як власну духовну батьківщину. "Літо", "Льон", величезний седнівський цикл залишили нам Чернігівщину Яблонської. Довга творча поїздка середини 1960-х до Бокшая та інших ужгородських друзів завершилася "Закарпатським циклом". І в Закарпатті, і в Седневі Тетяна Нилівна зуміла почати свою манеру писати неначе з чистого аркуша. Перед глядачем на виставках щоразу поставала інша Яблонська. Ніби мінялася сама суть людини.

У незалежній Україні її визнали прижиттєвим класиком.

1998 року тодішні президент Леонід Кучма та голова Верховної Ради Володимир Литвин очолили чиновницький "десант" до провулку Івана Мар"яненка на Печерську, де останні сорок років мешкала художниця. Шевченківську премію Яблонській вручили вдома. Причому їй ніхто не закидав Сталінських премій, соцреалізму та громадської кар"єри у радянські часи. І не могли закидати. Бо в творчості Яблонська насправді була найризикованішим авангардистом, а від громадських навантажень ховалася при першій нагоді. Навіть у школах, де вчилися доньки, відбивалася від участі в батьківських комітетах. Тільки одного разу, 1972 року, показала у класі дочки Гаяне слайди з подорожі до Флоренції (Італія).

За геніальність Яблонській доводилося платити негараздами в особистому житті. Шлюб із колегою-художником, сибіряком Сергієм Отрощенком виявився нестійким, як і друге заміжжя за вірменським музикантом Атаяном. Зате доньки Олена, Ольга та нині найбільш активна у пропагуванні маминого надбання Гаяне стали самодостатніми художницями. Гаяне, наприклад, засвоїла спосіб її споглядання: вона пише пейзажі, не відходячи від вікна маминої майстерні.

Тетяна Нилівна жодного разу не повторилася в пастельних пейзажах циклу "Вікна". До сезонних, добових, настроєвих та інших змін на "Вікнах" вона робила текстові приписки. Разом з картинами вони стоять в одному ряду зі взірцями східної філософії.

Цикл "Вікна" мимоволі продовжився через тяжку недугу Яблонської з 1999 року. Тоді художниця пережила інсульт і так і не одужала від його наслідків. Останній рік вона практично не розмовляла. З Гаяне та двома її дітьми спілкувалася лише їм відомою мовою. Але продовжувала писати — лівою рукою, мовчки — до останнього дня. Своє вікно вкотре Тетяна Нилівна намалювала в передостанній день життя. Закінчила роботу — і тихо відійшла.

Картини Тетяни Яблонської дорожчають щороку, за них б"ються аукціони та приватні колекціонери. В Україні їх дедалі частіше підроблюють і викрадають. Це — сумна, але цілком очікувана доля класика мистецтва в часи "ринкової економіки".

1917, 24 лютого (за паспортом — 11 лютого) — народилася в російському місті Смоленську в родині вчителів та земських діячів
1929 — родина втікає від репресій до Одеси
1935 — Тетяна Яблонська поступає вчитися до Київського художнього інституту, майстерня Федора Кричевського
1941 — народилася донька Олена (Отрощенко)
1943 — пропав безвісти батько
1947 — народилася донька Ольга (Отрощенко)
1949 — за картину "Хліб" художниця отримує Державну (Сталінську) премію СРСР
1951 — отримує другу Державну (Сталінську) премію СРСР
1959 — народилася донька Гаяне (Атаян)
1965–1966 — з"являється "Закарпатський цикл"
1970 — знищено тираж альбому робіт 1965–1968 рр. видавництва "Мистецтво" з віршами-підписами Івана Драча
1975 — Яблонська стає дійсним членом Академії мистецтв УРСР
1979 — за картину "Льон" художниці присудили третю Державну премію СРСР
1992–1998 — цикл пастелей "Вікна"
1998 — отримує Державну (Шевченківську) премію України
1999 — інсульт, паралізовано праву частину тіла, після часткового одужання продовжує працювати лівою рукою
2005, 16 червня — написала останню живописну роботу (пастель)
17 червня — померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі

×