"Раніше запорожці були бідні, а тепер усі багаті. Де колись у них були хутори, там нині стоять великі селища. Живуть вони будинками, мають дружин, дітей, гарне скотарство й промисли, — йдеться в записці "Запорожье в конце XVIII века", яку упорядкував історик Олександр Лазаревський. У ній описаний козацький устрій за отамана Петра Калнишевського.
Той отримав булаву 1762-го. Форпост запорожців — Нова Січ — розташовувався на березі Дніпра у Великих плавнях, поблизу нинішнього селища Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області. Козаки облаштували його на території, яку з трьох боків омивала притока Дніпра річка Підпільна. Земля навколо називалася Вольностями Війська Запорозького низового. Січ підпорядковувалася російському уряду.
За рік козаки обрали іншого отамана — Григорія Лантуха, потім — Пилипа Федорова. 1765-го кошовим знову стає Петро Калнишевський. Отримує від імператриці золоту медаль, що є знаком його влади на Січі.
У той час татари припиняють набіги на українські землі. На незаселені простори Запоріжжя йдуть селяни. Закладають хати й заводять господарство. Козакам це не подобається. Кажуть, що селянський плуг притягне за собою пана, і виганяють.
Перед кошовим козаки ставлять завдання захистити вольності та вберегти землі від посягань. Їде з цим до столиці. Урядовці й імператриця затягують із прийомом.
"Так Петербург набрид повільним веденням справ, — пише він на Січ, — що хочеться застрелитися від проклятих волокит".
Майже за два роки повертається з грамотою, в якій "Її величність милістю обнадіює і радить уповати Війську Запорозькому на її щедрість". Насправді вона планує роздати землі поміщикам і заселити край.
Отаман розуміє це й бере ініціативу в свої руки. Скликає військову раду, переконує дозволити переселятися "гречкосіям". Запорожці беруть їх під захист і збирають податки. Селяни задоволені, що залишаються вільними й працюють на себе й козаків.
Про свої права на землі запорожців заявляють поміщики й губернатори. Калнишевський надсилає до таких озброєні козацькі загони. Доходить до сутичок з урядовими військами. Пани скаржаться в столицю. Звідти шлють погрози до отамана. Відповідає, що наказів нападати не давав і арештовувати відмовляється.
Водночас дбає і про прихильність урядовців — сприяє їхнім торговим справам, шле вина, прянощі, рибу й фрукти. На замовлення імператорського двору дістає в татар білих верблюдів. Якось присилає київському генерал-губернатору Федору Воєйкову хортів. Той задоволений і обіцяє, що його люди "більше не чинитимуть лиха козакам і підтримуватимуть".
"Коли запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Григорій Потьомкін. Заманулося йому, примхи заради, пристати в братчики до товариства Війська Запорозького, — писав історик Микола Аркас в "Історії України-Русі". — Удався із проханням до Петра Калнишевського. Його прийняли й записали в товариство під іменем Грицько Нечоса".
Петро Калнишевський не проти дружби з князями, але відстоює вольності козаків. Зокрема, перед президентом Малоросійської колегії графом Петром Рум'янцевим. Після однієї із зустрічей полковий старшина Павло Савицький пише донос на кошового:
"Калнишевський зачинився в своїй спальні та потайки говорив військовому писарю: "Бачу, нічого надіятися на росіян. Потрібно написати турецькому імператорові з проханням прийняти до себе. Війську напишемо, щоб усі готувалися до походу. Коли російська регулярна армія або гусарська яка-небудь команда до запорозьких дач увійде, то щоб жодного чоловіка не впустили в кордони. Як стануть силою входити, то чинити з ними, як із ворогами".
Донощик запевняє, що власноручно писав накази кошового тримати козаків у повній готовності для збройного виступу проти Росії. Але в Петербурзі в це не вірять.
За декілька років Запоріжжя обзаводиться розвиненим господарством, що дає добрі прибутки. Старі козацькі хутори й зимівники перетворюють на великі села. Вирощують жито, пшеницю, ячмінь, овес і просо. Виникає прислів'я: "Як був кошовим Лантух, не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з'явились паляниця, корж і книш".
"Мав два зимівники: один на річці Саксагані, а другий на балці Водяній. Опріч того на річці Інгульці — водяний млин, рублений, накритий очеретом на три кола з двома мукомольними каміннями і з однією товчією, — писав історик Дмитро Яворницький про власність Петра Калнишевського. — У зимівнику на Водяній була хата на два покої з чотирма великими скляними вікнами, одна велика хата з піччю для служок і друга невелика для кравців кошового, дві стайні, кузня, вітряк, загони для худоби, якої мав тисячі голів".
Прибутки від власного господарства Петро Калнишевський жертвує на будівництво й ремонт православних храмів — у Ромнах, Лохвиці, Межигірському монастирі під Києвом, у рідному селі Пустовійтівка.
У Петербурзі бояться процвітання Запоріжжя. Після перемоги над Османською імперією 1774‑го Катерина ІІ каже, що обороняти причорноморські степи немає необхідності й козаки більше не потрібні. Береться за ліквідацію Січі.
"Оголошуємо всім вірнопідданим нашої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована. Назва "запорозькі козаки" має бути викорінена. Вони надто далеко зайшли зі своєю зухвалістю, присвоївши й вимагаючи у власність землі, не лише ті, які ми придбали в останню війну проти Османської імперії, а й Новоросійської губернії, — пише в указі Катерина II. — Вони наважилися не лише перешкоджати вказаним нами обмеженням, а й зводили довільно власні зимівники. Приймали до себе в козаки не лише втікачів, а й людей одружених і сімейних. Через різні спокуси підмовляли до втечі для того, щоб довести до ладу власне землеробство, в чому й досягли багато успіхів".
Відмовився залишати в'язницю
Після руйнування Запорозької Січі в червні 1775-го кошового отамана Петра Калнишевського під конвоєм доправляють до Москви. Засуджують до смертної кари, однак потім вирок змінюють на заслання до Соловецьких островів.
"Стіни сирі, плісняві, повітря затхле, — описував келію монастиря, в якій тримали отамана, історик Михайло Колчин. — У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконечко. Ув'язнений намагався через нього подивитися на світ Божий, але бачив саме кладовище".
Виводять кошового з будівлі лише на Великдень, Спаса й Різдво. Скарбниця виділяє на його утримання 360 рублів на рік, тоді як звичайним в'язням — по 10. Кошти заощаджує й віддає монастиреві, наймає робітників для ремонту даху. Відрощує довгу білу бороду. Спілкується лише українською.
1801-го імператор Олександр I оголошує в'язням амністію. Архімандрит монастиря повідомляє про це кошовому. Той відмовляється залишати обитель. Помирає за два роки, коли йому виповнюється 112. Ховають на головному подвір'ї Соловецького монастиря. Могила не збереглася. 2008 року православна церква канонізує отамана.
8 
35413
Коментарі