Мій батько Микола Сарахан, 1942 року народження, дуже хотів навчатися на журналістиці у Київському університеті ім. Шевченка. Та провалив вступний іспит з німецької мови — отримав двійку. Після того закінчив медучилище і працював у фельдшерсько-акушерському пункті в селі Лісова Лисіївка Калинівського р-ну на Вінниччині. Якогось дня в липні 1975-го біля подвір'я зупинилася чорна "волга". З неї вийшли двоє — голова Калинівського райвиконкому і викладач Вищої партійної школи з Одеси.
— Пояснили, що шукають на Вінниччині талановитих людей на факультет журналістики, — розповідає батько. — Вони бачили мої статті в газеті — я тоді був редактором сільської газети "Колгоспник". Поцікавилися, скільки отримую зарплати. 67 рублів, кажу. Тоді предложили вступити на журналістику у Вищу партійну школу, що в Одесі. Пообіцяли стипендію, житло і призначити старостою групи. Ну, гріх було від такого відмовлятися.
У ВПШ я вчився із 1976-го по 1979 рік. То було райське життя. В комнаті по двоє. Окрема кухня, туалет. Стипендії 165 рублів по горло хватало — за буханку хліба давав 15 копійок. Ще з армії став інтєрєсуватися фотографією. Знімав тоді "Сменою", "Зорьким". А у ВПШ фоткав хорошим німецьким "Пентаконом ZXTL". Купив його за 600 рублів. Я ним добре заробляв: ходив на пляж фотографувати людей, на учобі — своїх однокурсників. Потім фотографії продавав по 20–30 копійок. П'ять штук зроблю, і рубель чи руб 50 є. Назбирав і за ці гроші міг купити собі хорошого костюма. Це був "лєвак" — помімо стипендії. Фотоапарат цей продав, як мав женитися.
Художня самодіяльність у нас у ВПШ процвітала. Усім процесом керував художній керівник. Комедійні сценки до кожного свята готовили — до Нового року, 23 лютого, 8 Березня, 1 Квітня. Я у тих сценках участі не брав. Обично читав вірші і фотографував. Щокварталу з вінницького обкому партії мені присилали допомогу — 60 рублів — на "п'янку" після концерту. Офіційно це значилося як додаток до стипендії.
На виготовлення костюмів спеціально гроші видавали. От маски чортів для сценки з "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Гоголя робили з матерії та бумаги. Перекрасювали у чорний цвєт. Місяць ту сценку готували. Дуже любили ставити "Острів сокровищ" — про піратів. По півночі думали, як красочно представити уривок.
На концертах спочатку розказували вірші про Леніна, співали про партію, батьківщину, а потім оживляли комедійними сценками. Але так, щоб не опорочити радянський спосіб життя. Коли б у той час хтось виступив на сцені, як зараз "95 квартал", ото було би.
Вищі партійні школи були престижними за радянських часів. Після чотирьох років стаціонару всіх випускників направляли на роботу. Хтось ставав інструктором чи заввідділу у райкомі. Журналістів призначали редакторами районних чи обласних газет або ж секретарями, заввідділу.
Батько редактором не став. Усе життя працював журналістом у Калинівській районній газеті "Прапор перемоги". І видав сім книжок сатиричних віршів та байок.
14
СТІЛЬКИ Вищих партійних шкіл було у Радянському Союзі в середині 1970-х. Існували при ЦК Компартії союзних республік. Упродовж 1946-1974 років ВПШ закінчили понад 166 тис. чоловік. Із початку 1970-х у всіх Вищих партійних школах, окрім підготовки із марксизму-ленінізму, теорії і практики партійної та радянської роботи, почали вивчати управління народним господарством, соціальну психологію в партійній роботі, досвід соціалістичних країн.
2 
1
Коментарі
3