У Радянському Союзі стиляги нібито з"явилися після 1957-го. У Москві тоді відгримів Міжнародний фестиваль молоді й студентів. Із усіх кінців світу наїхало "прогресивної молоді". Але одягнута вона була зовсім не прогресивно й поводилася аж надто розкуто. Насправді ж у СРСР стиляги тоді вже переживали розквіт. А з"явилися вони ще по війні.
У другій половині 1940-х у радянських кінотеатрах крутили трофейні фільми. Найпопулярніші — "Серенада сонячної долини", "Дівчина моєї мрії", "Тарзан", "Джордж із Дінкі-джазу", "Доля солдата в Америці". Життя на екрані було таким не схожим ні на будні, ні на свята радянської людини. Кіногерої вишукано вдягалися, мали красиві зачіски. І співали не "Широка страна моя родная", а про звичайне людське кохання. Розкуто танцювали прикольні танці. Молодь ходила по 10 разів на ту саму стрічку, щоб вивчити крок, крій костюмів чи суконь, зачіску, макіяж, танці — стиль іншого світу.
Демобілізовані червоноармійці навезли із визволеної Європи купу трофейного одягу, взуття, прикрас. Молодь скуповувала їх на барахолках. У Києві найпопулярнішою був Євбаз — нинішня пл. Перемоги. Ціни кусалися: за яскраву краватку "пожежа в джунглях" просили 70 крб, за картатий твідовий піджак — 150, за майже новий макінтош — 200. І це при тодішній середній зарплаті 700 крб. Але бажання виглядати стильно брало гору. Так на світ з"явилися стиляги.
Хто не мав грошей на стильні вузенькі брюки, вмовляли маму чи бабуню перешити широкі повоєнні штани з чорного драпу на "дудочки" з холошами 19 см завширшки. Натягнути їх можна було лише з милом.
У перукарнях тоді скубли виключно під "бокс" або "полубокс". У крайньому разі — під "полечку". Тож зачіску "бродвейку" робити собі вчитися самі. Вона мала два різновиди: довге, зачесане назад волосся, скроні — косо підбриті. Або коротка стрижка з довгим кучером спереду, з якого робили високий кок. Щоб завести тоненькі вусики-"мерзавчики", треба було набратися відваги. Бо вуса дозволяли лише вихідцям із Кавказу. Заріст на обличчі вважали мало не ідеологічною диверсією. Із тодішнього фольклору:
Сегодня парень в бороде,
А завтра где? — В НКВД.
Модні черевики на товстій підошві світлого кольору називали "манна каша". Подейкували, буцімто стиляги вручну наварювали на звичайне взуття каучукову піну. Хоч насправді то була мікропориста підошва, яку купували в тих, хто повернувся з-за кордону, або замовляли в приватного шевця. Її промислове виробництво в СРСР почали налагоджувати лише в середині 1950-х. Стиляги-щасливчики мали ще й трофейні запальнички, портсигари, американські гральні карти з напівоголеними дівулями, а також рідкісні на ті часи авторучки.
Дівчині, щоб стати стилягою, достатньо було яскраво нафарбуватися. Зачіска — "венчик мира" — навколо голови завивали волосся й укладали у формі вінця. Особливим шиком вважали вузькі спідниці, що обтягували стегна.
Самі стиляги називали себе "штатниками" — тобто шанувальниками моди Сполучених Штатів. А слово, яким їх нарекли в СРСР, вигадав московський журналіст Дмитро Бєляєв. У N7 журналу "Крокодил" за 10 березня 1949 року він надрукував фейлетон "Стиляга".
За яскраву краватку "пожежа в джунглях" просили 70 карбованців
Описав шкільну вечірку, на яку прийшов одягнутий "на иностранный манер" придуркуватий молодик. "Плечи его рыжего костюма стали в два раза шире от ватных подкладок, — писав фейлетоніст, — шляпа была зеленая с длинным ворсом, на ногах ярчайшие желтые полуботинки на сверхтолстой подошве". Той тип пишався не лише яскравим одягом, а й умінням скакати під іноземну музику.
І вже невдовзі стилягами стали називати модників, одягнених на американський манір. На вулицях їх відловлювали "бригадмильцы" — студенти й старшокласники із синіми пов"язками на руці із бригад сприяння міліції. Безкоштовно, з ідейних міркувань. Спійманого лупцювали і зривали "порочний" одяг. А далі найгірша кара — виключення з комсомолу й інституту.
Всесвітній фестиваль молоді й студентів 1957 року в Москві з ідеологічної боротьби з любителями незвично вдягатися зробив посміховище. Бо зарубіжні "представники прогресивної молоді" приїхали вдягнені, наче радянські стиляги. Коли ж тодішній радянський лідер Микита Хрущов з"явився в документальній стрічці, яку крутили по кінотеатрах всієї країни, в "стиляжному" плащі з болоньї, партійні ідеологи всіх рівнів і мастей пережили шок.
Травневий пленум ЦК КПРС 1958-го ухвалив збільшити виробництво взуття на донедавна критикованій мікропористій підошві у 40 разів. На початку 1960-х цькування стиляг у радянській періодиці пішло на спад. А потім швидко згасло.
Стиляги створили власний сленг, російською. Згодом він перекочував і в українську:
бродвей — центральна вулиця міста, де збиралися стиляги. У Києві ним був Хрещатик, особливо його непарний бік. Там навпроти ЦУМу було культове кафе "Грот"
чувак — перевірений хлопець, "свій". Його можна сміливо запрошувати на вечірку стиляг до когось додому, якщо батьки кудись "відчалили"
чувиха — те саме, тільки дівчина
хилять — прогулюватися
кинуть брэк — прогулятися, аби "людей посмотреть, себя показать"
совпаршив — вироби радянської легкої промисловості
динамо — таксі
динамить — тікати
шузы — черевики на високій підошві
хата — вільна квартира, в якій відбувається вечірка стиляг
фазер — батько стиляги
жлобы — радянські співвітчизники, представники "сірої маси"
"На могиле два оркестра дули буги-вуги"
Стиляги "кайфували" від джазу. Найпопулярнішим танцем наприкінці 1940-х був буґі-вуґі:
Как стилягу хоронили — плакали подруги.
На могиле два оркестра дули буги-вуги.
Із появою на Заході рок-н-ролу стиляги почали "торчати" й від нього. Грамплатівки, так звані "сорокоп"ятки" — 45 обертів за хвилину, тодішній західний стандарт, — із записами модних Білла Ґейлі, Елвіса Преслі, Чака Беррі й інших у СРСР удень зі свічкою годі було знайти. Тому клепали підпільні саморобні записи на старих рентгенівських знімках із зображенням чиїхось кісток. Називали такі платівки "рок на костях", або "скелет моей бабушки".
Вірші й пісні стиляг не мали політичного забарвлення. Просто були протестом проти сірості радянського існування. Відчувався потяг до екзотики, чогось незвичайного:
Мы идем по Уругваю. Ночь — хоть выколи глаза,
Слышим крики попугаев и гориллы голоса.
Або сентиментальні нотки:
Расскажи, о чем тоскует саксофон,
Голосом своим терзает душу он.
Приди ко мне, приди, прижмись к моей груди,
Любовь и счастье ждут нас впереди.
1 
1
Коментарі
5