"Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за думкою слідчого т. Грінера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності, — написав письменник 32-річний Ґео Шкурупій у заяві-скарзі, що подав на суді 19 березня 1935-го. — Мої бесіди названі в показаннях націоналістичними, як і мої настрої. Насправді я вказував слідчому, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми".
На тому процесі нещодавно пролетарському письменникові "шили" тероризм і приналежність до київського відділу ОУН. Шкурупій до нього не тільки ніколи не належав, самої організації в Києві тоді не існувало. Нібито був серед тих, хто готував напад на тодішнього першого секретаря Київського обкому партії Павла Постишева і шефа НКВД Всеволода Балицького.
Літературне ім'я Ґео він скоротив від свого Георгій. Належав до "Асоціації панфутуристів". Літератори цього напрямку називали себе футуристами від латинського "футуро" — майбутнє. Скандал і епатаж вважали чи не головними у своїй творчості, бо тільки так, мовляв, можна розворушити болото традиційної культури. 1922 року в київському видавництві "Гольфштрем" вийшла перша збірка поезій Ґео "Психетози". На обкладинці було "Король футуропрерій Ґео Шкурупій". Соратник Шкурупія, лідер українських панфутуристів, поет Михайль Семенко, писав до нього як "дотепного деструктора і поезомаляра".
Ґео Шкурупій починає писати ще й прозу. Бере участь у бурхливих тоді літературних дискусіях, виступає з маніфестами. Разом з однодумцями створює групу "Нова генерація". 1930-го очолив її київську філію та став редактором її журналу "Авангард-альманах пролетарських митців НГ". "Серед "ново-ґенераторців" Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник", — писав літератор і вчений Віктор Петров-Домонтович.
1930-го Георгій їздить по селах з бригадами "колективізаторів". На власні очі бачить грабіжницькі хлібозаготівлі, що невдовзі призведуть до Голодомору. Після тих поїздок пише поему "Зима 1930 року" про опір українського селянства насильницькій колективізації. Ця поема і стала приводом для арешту й заслання Шкурупія, припускають дослідники. Інша версія — повість "Жанна батальйонерка".
Її героїня під час Першої світової війни йде добровольцем до жіночого батальйону, що охороняв Зимовий палац у Петрограді. На початку зав'язується любовна інтрига між нею і студентом-націоналістом. "Шляхи героїв розходяться. Але читач сподівається, що автор десь на останніх сторінках твору знову зведе їх докупи, коли герой потрапляє до Петрограда, — зазначає літературознавець Ігор Качуровський. — Але у друкованому тексті ані радісної, ані трагічної зустрічі немає. Лише про героїню сказано, що десь вона загубилася у вихорі подій. Шкурупій довів читача до розв'язки і... зненацька покинув. Я припускаю, що розв'язка у творі була, але її вилучено. З історії відомо, що більшовики атакували Зимовий палац. Жіночий батальйон склав зброю. А далі дівчат завели до манежу і там усю тисячу зґвалтували на смерть. Тож Ґео Шкурупій заторкнув недозволену тему".
Зрештою, знайти зачіпку для арешту товариського Ґео Шкурупія "органам" було неважко. У нього вдома, на вул. Короленка в Києві, постійно збиралися колеги-літератори. Оперуповноважена НКВД Пера Ґольдман вважала, що це помешкання є явочною квартирою "терористів". І вночі 3 грудня 1934-го до Шкурупія прийшли. Під час обшуку знайшли записку: "Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько". Хоч підпис і почерк явно вказували, що то залишив не Шкурупій, її долучили до кримінальної справи як "записку-памфлет на т. Сталіна". Бо вчасно не повідомив про "контрреволюційну витівку" і зберігав текст "мерзенного контрреволюційного змісту". Насправді ж її автор — глухий і німий літератор Олекса Влизько. У такий спосіб — записками — він спілкувався з друзями. А та знайдена чекістами була однією з реплік у спогадах про те, як колись він з необережності, напідпитку сів на бюст Леніна.
До обвинувачень додали ще листа, якого Шкурупій хотів надіслати до редакції берлінської газети з проханням надрукувати одне з його оповідань. І навіть знайдений сином письменника чужий партквиток на прізвище якогось Бродського. Решту свідчень "провини" зі Шкурупія вибили на допитах. "Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства, і особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові, — звертався Ґео Шкурупій у записці до суду. — Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану цілковитого отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався цим моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики...". Усе марно: 27 квітня 1935-го прозвучав вирок — 10 років таборів.
Його відправили на Соловецькі острови. "Спочатку працював на городах, полов брукву, ходив коло капусти, та згодом став працювати по боротьбі зі шкідниками городніх рослин, — пише про життя Шкурупія в таборі Семен Підгайний у спогадах "Українська інтелігенція на Соловках". — З апаратом-обприскувачем за плечима щоденно лазив по тих городах. Це й був для Шкурупія його, так би мовити, соловецький фах. Жив наш поет, як жили і всі там. Тільки іноді, як туга аж занадто опановувала його душу, Ґео сидів смутний у кутку, коло власних нар. Залишаючи Соловки, безжурно прощався, бо шкодувати не було за чим. Говорив: "Хоч гірше, аби інше".
Так казав, коли його серед 509 інших в'язнів восени 1937-го відправляли із Соловецьких островів на материк. Виявилося на смерть: 25 листопада особлива трійка постановила розстріляти в'язнів. Вирок виконали за два тижні.
1903, 20 квітня — Георгій Шкурупій народився в Бендерах Бессарабської губернії, нині Придністров'я. Батько був залізничником, мати — вчителька. Коли йому було 13, родина переїхала до Києва. Закінчив гімназію, рік провчився у медичному інституті, тоді вступив до Інституту зовнішніх зносин, якого теж не закінчив. Служив на залізниці, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співпрацював з редакцією газети "Більшовик".
1920 — дебютував у літературно-мистецькому альманасі "Гроно" прозовим твором "Ми". Наступного року журнал "Шляхи мистецтва" друкує його вірші. За рік видає збірку "Психетози", наступного — "Барабан". 1925-го виходять поетична книжка "Жарини слів" і прозові — "Переможець дракона" й "Пригоди машиніста Хорна". За 12 років творчості видає щонайменше 20 книжок поезій, оповідань та памфлетів.
1926 — за сценаріями Шкурупія зняли фільми "Синій пакет" і "Спартак". Наступні роки працює редактором на кіностудіях в Одесі та Києві. З 1931-го, щоб прогодувати сім'ю, два роки служить у Науково-дослідному інституті махорки. Потім — літконсультантом у видавництві, інструктором оргвідділу в облвиконкомі, редактором відділу при Всеукраїнському радіокомітеті.
1935 — засуджений до 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією особистого майна. Дружину Варвару Базас із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Подальші їхні сліди губляться. Так само невідомо, де й коли вони одружилися. Дослідник українського футуризму Олег Ільницький зазначає: "Ґео Шкурупій 1921 року присвятив Варварі Базас поезію, завдяки чому ми знаємо про її існування".
1937, 8 грудня — розстріляний у Ленінградській області разом з іншими політв'язнями — представниками української інтелігенції.
3 
1
Коментарі
42