Чи були б старі бійці Української повстанської армії раді, що академії Служби безпеки України збираються присвоїти ім"я Романа Шухевича? Це питання недавно поставив 63-річний лікар-психіатр і колишній дисидент Семен Глузман, який сидів із упівцями в радянських таборах. І засумнівався, бо вважає, що СБУ сьогодні є одним із джерел корупції в країні й навряд чи гідна імені командувача УПА. Глузманові дорікнули: мовляв, дивні люди євреї — Шухевич же вас убивав, а ви його на п"єдестал возносите.
— Знаю, про Шухевича історики кажуть різне. Але я не прихильник однозначного осуду чи возвеличування, — каже Семен Глузман. — То був такий складний час, якому неможливо давати прості оцінки на рівні чорне-біле. Якщо мені судити когось суворо, то треба почати з рідного батька. Фішель Глузман у 1920-х став комуністом і щиро допомагав установлювати радянську владу. І це прикрий факт з його біографії. Та врешті побачив справжню сутність тієї влади. Правда, з партії не виходив, бо то означало б смерть. Але активним комуністом бути перестав. Мій батько став лікарем-патофізіологом, професором.
Як же ви, син реаліста й аж ніяк не дисидента, дійшли до того, що вас посадили?
— Батько виховував мене в абсолютно чесному розумінні реалій держави, в якій ми жили. Розповідав про Голодомор, про репресії. І про те, що невиправдано багато єврейської молоді з провінції влаштувалося до репресивних органів. Можна зрозуміти їхні мотиви: жили в містечках, були гноблені царським режимом, зазнавали погромів й ось відчули бодай відносну свободу. Тож скористалися моментом і влаштувалися при владі, щоб не зазнавати гноблення. Але при цьому самі стали гнобителями. Мені, як євреєві, за них було прикро.
Крім того, я добре усвідомлював біль української інтелігенції, яка відчувала себе другосортною в цій країні. Пам"ятаю, підлітком у тролейбусі бачив таку сцену. Жінка років під 50 запитала в пасажирів про якусь зупинку — літературною українською мовою. Таку на вулицях тоді годі було почути. Якийсь жлоб, який балакав суржиком, тут же почав знущатися з її мови, і половина людей в тролейбусі приєдналася до нього. Я був присутній при екзекуції. І відчув, що в цій країні живуть ще одні гноблені євреї, які називаються українцями. Оці речі й багато інших лягли в основу мого світогляду.
В зоні ви опинилися через Петра Григоренка — генерала-дисидента.
— Григоренко був бойовим генералом, мав цілком благополучну кар"єру. І раптом із ним трапилося якесь прозріння й він виступив проти культу Хрущова. А потім почав захищати права репресованого і єдиного тоді нереабілітованого народу — кримських татар. Судити людину, яка пройшла війну й мала бойові нагороди, було б дискредитацією всієї комуністичної системи. Тож його зробили божевільним.
Він радів за євреїв і мріяв про незалежну Україну. Це був 1973 рік
Я знав, що головним лікарем-катом, який здійснював репресивну психіатрію проти неугодних, був Данило Романович Лунц. Він завідував відділенням загальної і судової психіатрії Інституту імені Сербського в Москві. А я відчував особливу прикрість, бо він був євреєм. Згодом зрозумів, що Лунц — лише інструмент у руках політиків. Зрештою, у тій системі працювало чимало українців, росіян. Однак саме єврейське прізвище Лунц у той час стало символом репресивної психіатрії. А я хотів для себе довести, що євреї можуть бути не тільки катами, але й порядними людьми.
А далі що було?
— В автора нашумілого свого часу роману "В окопах Сталінграда" Віктора Некрасова я читав на кухні дисидентську літературу — самвидав. І наткнувся якось на дуже емоційну статтю про справу Петра Григоренка. Зрозумів, що журналістики тут мало. Вирішив написати психіатричну експертизу. Від Софії Калістратової, адвоката Григоренка, мені передали виписки з його справи, які стосувалися медицини. Рік вечорами працював над цими документами й написав професійний текст. Він доводив, що Григоренко ніколи не був божевільним. Це був удар по чекістській легенді про генерала. Документ передали академікові Сахарову. Коли він із дружиною Оленою Бонер приїздив до Києва, то я познайомився з ними. Олена Бонер сплеснула руками: "Какой мальчик!" — мені ж було тоді 25 років. Потім дивувався: чому цього документа не передають західні радіоголоси? Пізніше зрозумів, що Сахаров і Боннер не хотіли мені нашкодити, щоб не потрапив до в"язниці. Мою експертизу у справі Григоренка вперше оприлюднили навіть не після того, як мене заарештували, а вже після вироку. Бо КГБ таки довідалося про мою роботу. Мені дали 10 років — сім зони і три заслання.
Там сиділи люди різних національностей. Як ви вживалися?
— Першими в зоні мене оточили євреї, які сіли за так звану "самольотну" справу. Радянський Союз не випускав своїх громадян в еміграцію. І ось кілька єврейських сімей намагалися викрасти літак, щоб вилетіти на ньому до Ізраїлю. Їх схопили і посадили.
Але мені мало було свого оточення. Цікаво було познайомитися з іншими. Я побачив літніх, але моложавих людей. Запитав: "Хто це?". Кажуть — українці, бійці УПА. А он литовці, теж із руху опору, так звані лісові брати. Я про це майже нічого не знав тоді. Почав спілкуватися з ними. Вони багато що розповіли. І про те, що вбивали. А хто на війні не вбиває? Та найголовніше, що я зрозумів: вони воювали на своїй землі, всі інші були окупантами.
І як колишні бандерівці ставилися до вас?
— Коли адміністрація зони відчула, що втрачає керування, бо там утворилася своя ніби підпільна адміністрація на чолі з українцем Іваном Світличним, то намагалися розсварити нас. Мене переселяли з одного барака до іншого. Опиняюся в одному бараку з бандерівцями Василем Підгородецьким і Євгеном Пришляком. Ми їли на одній тумбочці й мирно ділили всі табірні незгоди. Василь мені якось каже: підходив такий-то, колишній поліцай у німців, і казав: як це ви, націоналісти, разом із жидом їсте. Підгородецький його послав. Думаю, що то чекісти того поліцая підсилали.
Ще одного разу кримінальний блатняк налаштовували проти євреїв, навіть погроми готували. І тут Василь Підгородецький, один із найавторитетніших бандерівців, підійшов до кримінальника Рудіка Афоніна і попередив: якщо зачепите, то будемо з вами розбиратися. Упівці фізично були вже не ті, що колись, коли в ГУЛАГу змусили кримінальників себе боятися. Але давній авторитет спрацював. До речі, Підгородецький відсидів навіть не 25 років, а 32 — за участь у табірному повстанні.
Кого ще з упівців ви запам"ятали?
— Якось євреї на день заснування Ізраїлю влаштували спеціальне чаювання. Там багато хто говорив. Але я запам"ятав тост упівця Василя Піруса. Він був високий красивий чоловік. Сказав приблизно таке: "Вітаю моїх єврейських братів з національним святом. Я щасливий, що у вас є батьківщина і ви повернетеся на ту батьківщину. І я не сумніваюся, що зможу запросити вас на наше українське свято незалежності".
Він радів за євреїв і мріяв про незалежну Україну. Це був 1973 рік. Виглядало з його боку як божевілля. Усе ж таки його мрія здійснилася. Правда, сьогоднішня Україна не зовсім така, якою він хотів її бачити. Василь Пірус відсидів 25 років, його дочекалася дружина і виростила йому двох синів.
Не забуваю тих часів. Бо так сьогодні жити легше.
1 
1
Коментарі
24