"Товариш начальник! Мій громадянський обов'язок змушує мене звернутися до вас із приводу педераста Сергія Параджанова. Він упродовж багатьох років займається розпустою неповнолітніх і молодих юнаків та чоловіків. Свій будинок перетворив на притон розпусти. Прошу Вас покласти край цим діям", — ідеться в доносі, написаному 8 грудня 1973-го Семеном Петриченком із Києва.
Із нього в київській міліції розпочинають сфабриковану кримінальну справу проти режисера Сергія Параджанова. Таким чином хочуть покарати митця за вільнодумство. За ним стежать з кінця 1950-х. У звітах КГБ рекомендують вищому керівництву країни взятися за нього.
"Кінорежисер Параджанов допускає ідеологічно шкідливі судження і висловлює думки про неповернення на Батьківщину — якщо зможе виїхати за кордон, — зазначено в повідомленні голови українського КДБ Віталія Нікітченка до голови ЦК КПУ Петра Шелеста. — У редакцію "Великої радянської енциклопедії" він направив лист, в якому пише: "Будь ласка, повідомте вашим читачам, що я помер 1968 року через геноцидну політику радянської влади". Пропонував одружитися громадянці Франції, яка навчається в Москві. Зробив це, аби виїхати в Париж, а потім до Бельгії. Підкреслює, що "він і комуністи одне одного не розуміють".
Шелест зустрічається з режисером. Прихильно ставиться до Параджанова, хоча той офіційно виступає проти арештів діячів культури та введення радянських військ до Чехословаччини 1968-го.
"Він трохи з "вивихами", але безумовно талановита людина, — пише чиновник у своєму щоденнику. — А який талант був без дивацтв і "вивихів"? Треба над кожною талановитою людиною наполегливо працювати. Направляти її розум, енергію в потрібне русло, а не відкидати все і бити з розмаху".
Параджанов продовжує писати сценарії, обмірковує нові задуми та малює. Однак знімати митцю не дозволяють. Друзям жаліється, що в Києві його хочуть зробити номенклатурним режисером.
"Москва. Кремль. Косигіну (Олексій Косигін — голова Ради Міністрів СРСР у 1964–1980 роках. — ГПУ). Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон, — пише якось телеграму. — Можливо, стану родоначальником іранського кіно".
Після звільнення Петра Шелеста 1972-го новий голова КПУ Володимир Щербицький розпоряджається збирати на Параджанова компромат. Тоді ж в інтерв'ю данській газеті режисер жартує, що його прихильності домагаються близько 20 членів ЦК КПРС. Журналісти сприймають почуте всерйоз і публікують. У Кремлі дають команду посадити Параджанова.
Шукають його слабкі місця. Мають до десятка варіантів розправи. Хочуть засудити за валютні операції, пограбування церков або хабарництво. Але розкручують нетрадиційну симпатію митця до чоловіків, яку нібито проявляв у юності.
Тоді з'являється "заява Петриченка". Протягом кількох днів міліція перевіряє її, але підтвердження наклепу знайти не можуть. Однак 17 грудня 1973-го режисера все ж арештовують за статтею 122 Кримінального кодексу УРСР — мужолозтво — статеві зносини між чоловіками, вчинені із застосуванням насильства.
Під час арешту зникають 17 сценаріїв Параджанова. Натомість йому підкидають три гральні карти з оголеними жінками і додають ще обвинувачення за статтею 211 — поширення порнографії.
Через чотири місяці Київський обласний суд засуджує Параджанова до п'яти років колонії суворого режиму.
— У Москві мене розітнули частково, у Києві — навпіл. Вони не могли мене вбити! Не могли! Бо ще була європейська преса, — каже Сергій Параджанов.
Його відправляють до колонії в селі Губник Тростянецького району на Вінниччині. Сподіваються, що з "гомосексуальною" статтею він не виживе. Проте в'язні дізнаються справжню причину засудження.
— Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому! — кажуть йому тюремні авторитети.
Якось режисер підмітає підлогу і до нього підходить начальник колонії.
— Що це засуджений працює без вогника! — закидає.
Коли наступного разу Параджанов помічає його неподалік — підпалює мітлу і так підмітає.
Через популярність серед в'язнів його переводять до установи біля Стрижавки під Вінницею, а потім до Перевальська — тепер райцентр на Луганщині.
"Серед засуджених продовжує поширювати ідейно шкідливі й наклепницькі вигадки про радянську дійсність, — доповідає Володимиру Щербицькому голова українського КДБ Віталій Федорчук у червні 1975-го. — Вважає, що його обмовили. Заявляє про виїзд з України після звільнення. Але за кордоном збирається оспівувати Україну та її народ так, як це робили Михайло Коцюбинський і Леся Українка".
У колонії Параджанов засновує школу живопису. Збирає кришки від молочних пляшок і гравірує їх. Виготовляє форми із зображеннями гетьмана Богдана Хмельницького, поета Олександра Пушкіна та письменника Миколи Гоголя. Заливає їх смолою — виходять "талери Параджанова".
Наглядачі вилучають їх, відправляють на психіатричну експертизу. Хочуть довести, що їхній автор божевільний. Приходить відповідь: "Талановитий, дуже". Один із медальйонів із портретом Пушкіна потрапляє до італійського режисера Федеріко Фелліні. Він відливає з нього срібну медаль, якою нагороджують кращий фільм на фестивалі в Риміні в Італії.
Параджанов страждає від діабету і хвороби легень — починає відхаркувати кров. За кордоном створюють комітет з його порятунку на чолі з італійським режисером Лукіно Вісконті. Звертаються до радянського уряду з проханнями звільнити митця. Їхні листи залишаються без відповіді.
Колишня організаторка літературно-художнього салону в Петербурзі Лілія Брік просить допомогти чоловіка своєї сестри — французького письменника Луї Арагона. Той приїжджає в Москву в грудні 1977-го і зустрічається з генсеком Леонідом Брежнєвим. Просить звільнити Сергія Параджанова. Після того режисер виходить на волю, але йому забороняють жити в Україні.
Дружину вбили її брати
1924, 9 січня — Сергій Параджанов народився в сім'ї антиквара в Тифлісі — тепер Тбілісі.
1941 — починає працювати художником-технологом на тбіліській фабриці "Радянська іграшка".
1945 — вступає до Московської консерваторії, наступного року складає іспити на режисерський факультет Всеросійського державного інституту кінематографії. Навчається у творчій майстерні Ігоря Савченка, а після його смерті — в Олександра Довженка.
1950 — одружується з працівницею московського універмагу Нігяр Керімовою, яка походить із татарської родини з Молдови. Але її брати домовилися, що вона вийде заміж за іншого. Приїжджають у Москву і вимагають великий викуп. Параджанов не може його заплатити, і вони вбивають сестру.
1955 — у Києві одружується з донькою дипломата 16-річною Світланою Щербатюк. За три роки в них народжується син Сурен. 1962-го розлучаються, але підтримують стосунки.
1964 — за мотивами повісті Михайла Коцюбинського про гуцулів знімає в Карпатах фільм "Тіні забутих предків". Отримує за нього 39 міжнародних нагород. Усього зняв 14 фільмів, більшість з яких теж відзначені на фестивалях.
1973 — засуджують за сфабрикованою кримінальною справою на п'ять років таборів.
1982 — за критику влади арештовують у Тбілісі. Відбуває дев'ять місяців в ізоляторі та в'язниці.
1990, 20 липня — помирає в Єревані у Вірменії. Похований у місцевому Пантеоні геніїв вірменського духу.
6 
35413
Коментарі