"Колись усі люди робили, а один чоловік — ні. То у всіх людей побив гряд на полі все, а у його — ні. Люди думали, що він волшебник. Він тоді усім розказав, що є 24 мая празник Цар-граду, в якій не можна ничого робить. Той чоловік у цей день даже корови не випускав на двир. А Цар-град звуть того, що він цар усіх градив", — таку легенду "від старих людей" записав 1928 року в Ніжині на Чернігівщині етнограф Петро Чуприна.
Правильна назва цього свята — день оновлення Царгороду. 24 травня 330 року Костянтин Великий офіційно переніс столицю Римської імперії у щойно відбудоване місто на березі Босфорської протоки — Візантій, пізніше Константинополь. Русичі називали його Царгородом. Після розколу християнської церкви 1054 року Константинополь став столицею всього православного світу. Тепер це Стамбул, найбільше місто Туреччини.
Для українського селянина така назва була незвичною і згодом перетворилася на Царя Града. На Чернігівщині цього дня жінки не ткали, не прали й не білили полотен, а чоловіки не орали, бо "градом виб'є на таку відстань, на яку чутно крик погонича".
— Царя Града — чула, шо то давній празничок. А шо то за празничок, звідки він вийшов, того ніхто не знає, — розповідає 72-річна Любов Савінська із села Смяч Щорського району на Чернігівщині. — Кажуть на його градовий день. Ще мені мама моя розказувала, шо колись його вельми гляділи, шоб літом граду не було, шоб не побив хліб на корню. Бережилися на Царягрядовий день землю ворушить і шось робить на полі, бо пойдє град, як куряче яйце, і уся пашня виляже, і весь урожай пропаде.
На Полтавщині свято називали Цалигряди. Тут його навпаки пов'язували із городньою роботою, поранням жінок на грядках.
— Сьогодні про Цалигряди ніхто й не згадує, — говорить 64-річна Тетяна Лень із села Клюшниківка Миргородського району на Полтавщині. — А мені бабуся розказувала, що це такий день необикновенний. На Цалигряди добре полоть город, не буде бур'яном так швидко заростать. Якщо ненароком щось зрубаєш, наприклад, бурачину або морквину, то вона все дно виросте, бо то такий день. А ще замовляють горобців, щоб не пили соняшників. Сіють їх увечері, як сонце сяде, мовчки і закривши очі.
Найкраще сіяти соняшники з решета, шоб були такі великі, як решето, і було їх так багато, як дірочок у ньому. При цьому треба примовляти: "Аби горобці не бачили моїх соняшників, так, як і я їх не бачу".
Оголені жінки оббігали город із хлібом у руках
Увечері 24 травня, щойно стемніло, жінки роздягалися й обходили город проти годинникової стрілки.
— Кажуть, шо помагає від усяких вредітєлєй, — говорить 64-річна Тетяна Лень із села Клюшниківка Миргородського району на Полтавщині. — Бачила, як баба Мозолиха голою свій город обходила. Хочеш вір, хочеш не вір, а в неї ніколи попелиці не було на капусті, й соняшники стояли повні-повнюсеньки.
За свідченням першого дослідника українських замовлянь Петра Єфименка, наприкінці ХІХ ст. на Канівщині оголені жінки оббігали город із хлібом-"забудьком" — таким, що забули витягнути з печі. При цьому примовляли: "Як не може по світу голе ходити, щоб так не могли горобці моїх соняшників пити".
На Закарпатті, щоб відьми не відбирали врожай з городів, щоб посаджене не вразили шкідники і добре вродило, господині голяка обводили город терновою гілкою та поверталися додому, не озираючись.
Навіть часткове ритуальне оголення, наприклад, руки чи коліна, сприймалося як могутній магічний засіб. Так, саджаючи на Царя Гряда капусту, полтавки задирали поділ і голим коліном притискали розсаду. Вірили, що таким чином капуста буде такою ж тугою та білою, як жіноче коліно. Подекуди ще й сьогодні, саджаючи гарбузи, наші жінки з розмаху "гепають" голими сідницями об землю — щоб були вони такі великі й широкі, як їхній зад.
Градову хмару відганяли серпом або дзвонами
Град вважали Божою карою за гріхи й порушення встановленого порядку. Він вибиває поля, якщо в селі самогубців ховають на кладовищі, покійника несли на цвинтар через засіяне поле чи покритка втопила байстря. Гуцули казали, що град — це лід, що відьми товчуть у ступі. Коли "нечисті" б'ються, то стріляють один в одного градом. Водять градові хмари небом самогубці, потопельники, вішальники.
Щоб уберегтися від цього лиха, радили "глядіти сім градових свят": Юрія — 6 травня, Царя Града — 24 травня, Костянтина й Олени — 3 червня, Івана Купала — 7 липня, Іллі-пророка — 2 серпня, Паликопи — 9 серпня і Маковія — 14 серпня. "Градобойними" вважали також середи після Пасхи, перед і після Трійці та перед весняним Миколаєм — 22 травня. У ці дні закопували на межах, по чотирьох кутах полів і городів "свячене": залишки паски, крашанок та свинячих кісток.
— Треба в полі й на городі від граду свячену вербу закопати, тоді він обійде стороною, — розповідає 72-річна Олександра Данилюк із села Богородичне Слов'янського району на Донеччині. — А як іде чорна страшна хмара, а под нею як ото сиві клубки, то так і знай, шо буде град. І як тільки почався, то скоренько треба дати малій дитині перегризти градинку, і він зразу перестане сипати. Харашо, якщо це буде хлопчик, одинак у батьків або перша дитина.
Щоб зупинити град, палять у печі свячену вербу або запалюють і ставлять на вікні стрітенську чи страсну свічку. Досі зберігається звичай під час граду викидати з хати надвір кочерги, рогачі навхрест із лопатою, на якій саджають у піч хліб. На Полтавщині при цьому примовляють: "На тобі кочерги й лопати, та не бий нашої хати!".
На Рівненщині, щоб уберегтися від граду, перекидали через хату крашанку. А ще хрестили градову хмару косою, після чого втикали її у землю. Або "засікали" серпом. Також стріляли в небо з рушниці, кричали й шуміли, махали в бік хмари великоднім рушником або весільним вінцем. Відігнати хмару можна також рогатою палкою, якою розборонили вужа й жабу, що він збирався з'їсти.
Наприкінці ХІХ ст. Іван Франко записав гуцульський звичай: "Як уліті дуже пече, "пріє", вітрець не повіне, то люде говорять: "Не дай, Боже, аби градом не вергло". Градом кидає нечистий. От тим то коли показує ся градова хмара — синя, а всередині білява — і здалека клекотить та шумить без вітру, то зараз треба бігти на дзвіницю і дзвонити. Є такі дзвони, що розбивають градову тучу. В Березові Коломийського повіту 1880 року люде дуже нарікали на паламаря, що в пору не задзвонив і не розігнав хмари, і через те град вибив у селі всі засіви".
Розігнати градову хмару може або великий дзвін, яким дзвонили на Великдень, або спеціально для цього висвячений. Франко продовжує: "Є такі попи у Бога щасливі, що як посвятить дзвони, то ними в літі відверне від села град і тучу, аби тільки в пору задзвонити". Вважалось, якщо хмара перейде межу села, відігнати її буде важко: або розірветься уже в селі, або ж "буде сі крутити на місці і буде трудно її розірвати".
Тих, хто вміє відвертати градові хмари, називали градівниками або хмарниками. На Святвечір хмарник не п'є, не їсть, ні з ким не розмовляє. Набравши в миску кожної страви зі святкового столу, запрошує до себе на гостину "того, хто град водить". Коли ж улітку надходить градова хмара, хмарник голим піднімається на гору й каже: "Ти не приходив до мене, коли я тебе запрошував на Святвечір, то іди собі геть, я тебе не звав". Або читає "Отче наш" навпаки, тобто з кінця наперед.
2 
1
Коментарі