"Мав я раз дівчиноньку чепурненьку" — цю пісню у 1970-х часто крутили на радіо й телебаченні. Співали також на весіллях і випровадинах до армії. В ній оповідається про невдале сватання хлопця до дівчини:
Посилав я старости у неділю,
Думав, погуляємо на весіллю.
Мали повернутися з рушниками,
Але повернулися з гарбузами.
Пісня обривалася досить несподівано:
Думав я втопитися з тої злости,
Та вода холодная ломить кости.
Мало хто знав, що справжню кінцівку просто забрали. А були там ще такі рядки:
Щоби врятуватися від спокуси,
Пішов записався я в усусуси.
Вже про галичаночку не думаю,
Бо на Наддніпрянщині десять маю.
"Усуси" — це Українські січові стрільці, легіон австро-угорської армії часів Першої світової війни. Створений 6 серпня 1914-го, а вже наприкінці вересня того ж року взяв участь у перших боях. Оскільки воювали вони проти росіян, за радянських часів про формування не згадували.
Пісню написав підхорунжий — це звання в УСС прирівнювалося до нинішнього старшини — Роман Купчинський. 1918 року стрільці, майже всі галичани за походженням, перебували на вишколі у селі Грузьке — тепер Голованівський район Кіровоградської області. Звісно, інтерес місцевих дівчат до приїжджих хлопців, статних і вихованих, був величезний. Це й описав у пісні.
Писати музику він почав 1916-го. Стрільці тоді зупинилися біля Бережан на Тернопільщині. Капельмейстер — керівник оркестру легіону — Михайло Гайворонський зіграв на гітарі власну мелодію. Вояки — Роман Купчинський, Лев Лепкий, Іван Іванець, Тарас Мойсейович, Лесь Новіна-Розлуцький — почали накидати слова. Так з'явилася пісня "Їхав стрілець на війноньку".
Їхав стрілець на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
— Прощай, дівчино, прощай, єдина,
Я йду в чужую сторононьку.
Через кілька тижнів текст надрукував львівський журнал "Шляхи". За підписом — "Михайло Гайворонський".
— Ти повинен це спростувати! — кинувся Купчинський до музиканта. Адже авторів у пісні було щонайменше шість.
— Та що таке велике? — не розумів той. — Мелодія — головна річ. Спробуй зложити, побачиш!
У наступних виданнях пісню підписували як "слова УСС". Вона швидко стала популярною. Вже через рік композитор Левко Ревуцький записав її в рідному селі Іржавець — нині Ічнянський район Чернігівської області. Селяни були впевнені, що пісня ця народна. Його колега Микола Леонтович так само почув пісню у селі Тульчин на Вінниччині і подав в обробці для жіночого хору. У радянських пісенниках її друкували як народну. Без згадок про "усусів" — слово "стрілець" міняли на "козак".
"Народними" стали й інші пісні авторства Купчинського. Романс "Човник хитається серед води" він присвятив історії кохання хорунжого — прапорщика — Василя Соловчука.
"Навесні 1917 року шість сотень пішли з вишколу на фронт недалеко Бережан, до Куропатник, — згадував. — На фронті майже тихо. Перед окопами річка Ценівка розлилася в озеро. Місяць виблискує на воді: хорунжий вернувся з кулеметного курсу і весь час згадує за якоюсь Катериною. Тільки гляне на місяць і вже: "Ех, Катрусю, чому тебе тут нема…".
Так з'явилася пісня:
Човен по воді вихитується,
Козак дівчину випитується:
— Чом в тебе, дівчино, уста солоденькі?
— На те, щоб ти цілував, мій милесенький.
Згодом вже у народних переспівах додався приспів, якого у автора не було:
Люба дівчино прийди, прийди,
Забудем деннеє зло.
Люба дівчино прийди, прийди,
Дати розраду душі.
У складеному в той же час романсі "Накрила нічка" Роман Купчинський розповідає про поручника — старшого лейтенанта — Осипа Яримовича. У Львові той залишив кохану, якій надсилав зворушливі листи.
Там при окопах на долині
Стоїть поручник молодий.
Йому щохвилі вилітає
Зітханнячко з грудей.
А там у Львові музики грають,
Танець жваво йде.
Дівочі очі як зорі, сяють,
Любка всім вперед веде.
1 липня 1917 року Яримович загинув у бою під селом Конюхи — тепер Козівський район на Тернопільщині. Підхорунжий написав другу частину романсу.
Там при окопах на долині
Лежить поручник молодий.
Йому потічком випливає
Червона кров з грудей.
"Спи дівчино, спи кохана,
Злоті мрії-сни.
І про мене, голубонько,
Не забудь спімни".
1920-го Роман Купчинський потрапив у полон до поляків. У таборі для інтернованих у Тухлі — тепер територія Польщі — написав свою останню пісню на військову тематику — "Лети, моя думо". Присвятив її Олені Ходоровській, з якою одружився за рік до цього. Пісню також друкували у радянських збірниках. Звісно, без згадки про автора.
Сумніє мій погляд, і голос мій тихне,
Морщини покрили чоло.
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А серце, мов терен, вросло.
"За Україну!" Миколи Вороного співають футбольні фанати
Неофіційними гімнами Українських січових стрільців були пісні "Ой у лузі червона калина" та "За Україну!"
1913 року львівський театр "Руська бесіда" поставив трагедію "Сонце руїни" — про гетьмана Петра Дорошенка. Вистава закінчувалася піснею "Чи я в лузі не калина була". Режисеру Степану Чарнецькому вона не сподобалася. Тож вставив іншу козацьку пісню — "Розлилися круті бережечки". Написав для неї нову мелодію, подібну до маршу, а з тексту залишив тільки останній куплет:
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну гей, гей, розвеселимо.
Восени наступного року, коли вже сформували легіон УСС, пісню почув чотар — лейтенант — Григорій Трух. Він дописав до неї три нові строфи. Текст опублікували у збірнику "Сім пісень для вояків" — під назвою "Ой у лузі червона калина".
Коли у березні 1917-го в Києві створили Центральну Раду, перед січовиками постало питання — продовжувати воювати на боці Австро-Угорщини чи приєднатися до щойно утвореної української держави. Відповідь дав свіжий номер київського часопису "Народна воля", в якому надрукували вірш "За Україну!" одного із засновників Центральної Ради Миколи Вороного:
О Україно! О рідна Ненько,
Тобі вірненько присягаєм:
Серця кров і любов
Все тобі віддати в боротьбі.
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ.
Текст швидко поклали на музику. Сьогодні ця пісня є обов'язковою в репертуарі футбольних фанатів.
1 
1
Коментарі