Праведних Якима й Ганну — батьків Діви Марії — православні й греко-католики згадують 22 вересня. За біблійними переказами, подружжя довго не мало дітей. Це вважалося Божою карою й ганьбою. Священик навіть відхилив дари, принесені Якимом до храму в Єрусалимі, бо бездітні негідні були приносити пожертви. Подружжя ревно молилося, і на старість Бог послав їм доньку. Назвали її Марією. До Якима й Ганни звертаються з молитвами бездітні й батьки тяжко хворих дітей.
— Якима й Ганни празнують на другий день після Другої Пречистої: сьогодні Різдво Богородиці, а взавтра уже попразник — батьків її якби уважають, — розповідала два роки тому 85-річна Софія Ніколаєнко із села Липівка Макарівського району на Київщині. — Щитається, шо на Якима настає бабине літо: роботи на полі вже такої срочної немає, трохи вольніше бабам, і вони можуть відпочити. Ну це не так шоб, як зараз у отпуск ходять. А як погода на дворі й тепло, то жонки йдуть по гриби, бо їх на Якима й Ганни в лісі повно.
Кажуть на павутиння, що о цій порі літає в повітрі: "Павук пряде бабине літо". За лемківськими переказами, павутиння — це саван Богородиці. Коли Пречиста вознеслася на небеса, він розпався й тепер літає по всьому світу. Від Якима й Ганни приступали до прядіння, але цього дня утримувалися від будь-якої господарської роботи. А по гриби можна було йти. Перед тим, як вирушати, радять присісти за столом або посидіти на припічку — це має принести удачу. Бо за припічком нібито ховаються домовик і душі померлих родичів, які благословляють на вдалий похід до лісу. Важлива й фаза місяця — вважається, що найкраще гриби ростуть на "підповня", а найгірше — на молодику й на "крайніх днях" — останній чверті місяця.
Повсюди в Україні існує заборона ходити в ліс на великі свята, а також на Михайлове Чудо — 19 вересня та Здвиження — 27. Тоді, кажуть, можна заблудитися або натрапити на зміїне кубло. Щоб цього уникнути, вирушаючи в ліс, повторювали: "Господи, благослови з усім добрим зустрітися". А зайшовши до лісу, примовляли:
— Помагайби, гаєчку! Дай гриба і бабочку, сироїжку з діжку, хрящика з ящика, красноголовця з хлопця!
Ліс як "чужий", "нелюдський" простір має свої закони. Там не можна молитися й хреститися — всі гриби поховаються під землю. Не треба кричати, голосно розмовляти, сміятися, бігати. Побачивши гриби, не можна радіти й ойкати — щастя на них може відвернутися. Поліщуки Рівненщини цілували першого знайденого гриба і клали його в дупло дерева для Хазяїна, примовляючи: "Дай, Боже, щоб не останній!". Або: "На цьому місті да разов двісті".
— Як перший раз ідеш по гриби, краще не брати нічого, крім "правдивців", тобто білих грибів, — радить досвідчений грибник 58-річний Олександр Лунько, родом з села Соболівка Брусилівського р-ну на Житомирщині. — Якщо ж першим грибом, покладеним до кошика, буде боровик, то весь грибний сезон буде тобі вдалим.
Є люди, яким особливо щастить на гриби. "Як нема щастя, то не йди по гриби" — каже українська приказка. Удачу в збиранні грибів можна до себе привернути: хто на Великдень першим прийде додому зі свяченою паскою, той назбирає найбільше грибів восени. Якщо почувши перший грім весною, перекинутися через голову, то можна забезпечити собі гарний грибний збір. Олександр Лунько переконаний, що треба мати хист до збирання, розбиратися в грибах і, звичайно ж, знати місця:
— Той, що тямить, де ходить, той і набере, а нетямущі і з грибного лісу прийдуть із пустими руками.
Софія Ніколаєнко застерігала ходити по гриби із жадібними й заздрісними людьми:
— Є такі люди, шо мають "дурні" очі та вміють "спор" одбирать. Воно тіко гляне до твоєї корзини — і уже тобі грибів не буде, а сам набере собі повно-повно. Но і сам не нахваляйся перед іншими, бо твоя удача зійде на ніщо.
Гриби посідають проміжне місце між рослинами й тваринами, за народними віруваннями. Їх пов'язують із демонічними силами та потойбіччям і надають еротичного змісту.
Так ті, що мають опуклу шапку, вважаються чоловічими — білі, підосиновики, підберезовики. А ті, що вигнуту, — жіночі — сироїжки, вовнянки. Пластинчасті гриби називаються губами. А власне грибами або "добраками", "справедливими" називають тільки трубчасті — білі, боровики, польські, маслюки. Якщо вони сняться — до добра, прибутку, щастя, а губи — до збитків: "Сняться губи — до згуби". Якщо жінка уві сні бере сироїжки — народить дівчинку, красноголовця — хлопчика, поганки — байстрюка. Підупалому на силі чоловіку приказували: "Якщо ти мені муж, то будь мені дуж. А як не гриб, то не лізь у козуб".
На грибні місця вказують сліди зайця. Перш ніж ступити на заячу стежку, треба через неї перекинути щось зі свого — хустку, фартух, ніж. Інакше "вчепиться блуд" або запаморочиться в голові. Там, де велика стара грибниця, а гриби ростуть кружка — називають відьминим колом. Там посередині нібито є зачарований скарб. А там, де росте багато отруйних грибів, — могила відьмака.
Освячені на Успіння трутовики, що ростуть на деревах, захищають дітей від переляку, дерева — від шкідників, худобу — від недобрих очей, а хату — від пожежі. Для цього їх підпалюють і все обкурюють димом.
"Поліщуки без гриба не снідають і не обідають"
Заготівлею грибів займалися переважно жінки. Гриби давали додатковий харч і прибуток: з них готували найрізноманітніші страви та продавали на базарах, торговельним агентам за гроші. Сто років тому українські гриби йшли навіть за кордон. Так, у 1909-1911-х із залізничних станцій Рівне, Костопіль та Сарни, нинішня Рівненщина, було відправлено 5 тис. пудів грибів. Пуд — це 16 кг.
Гриби були майже щоденною стравою у піст: йшли в суп і борщ, як начинка до пирогів і пиріжків, додавали їх до квашеної й тушкованої капусти.
— На зиму в дубових бочках солили грузді й рижики, опеньки й польські. А в піст найвкусніші були деруни з грибною підливкою, — згадувала 85-річна Софія Ніколаєнко з села Липівка Макарівського р-ну на Київщині. — Вобщем поліщуки без гриба не снідають і не обідають.
Із грибами роблять поминальний борщ. Вірили, що ставити його на стіл треба гарячим, бо "душечки" померлих родичів хапають і споживають пару, що йде від нього.
"Луччей тари за соснові коробки немає"
— Як по гриби ходити, то луччей тари за соснові коробки немає. Вони легкі й зручні: повісив собі на плечо, а руки свободні. А кошолка чи корзина з верби — тяжола, і в руках її тягаєш, і гриби в ній мнуться, — розповідає 75-річний Володимир Сенченко з містечка Щорс на Чернігівщині.
Сьогодні він єдиний майстер, хто плете тару з соснової "дранки" — тонких фанероподібних дощечок. Їх отримує, відщеплюючи від товстих соснових колод, ретельно обструганих і розпарених у печі.
— Лучинка із сосни має буть метр у довжину і чотири сантиметри у ширину. Сначала робимо денце, а патом крутим коробку: заплітаємо обводну лучинку навкруги. Товщі лучинки йдуть на дно і на верх, а поперечки роблю з тончих, — ділиться майстер.
Коробка має одну "учипку" — шлейку із вдвічі складеного грубого лляного полотна. При збиранні ягід і грибів коробку перекидали на спину і таким чином залишали руки вільними. Широка лляна "учипка" не натирала плечей.
— Гриби, щоб вони не пом'ялися в одну кучу на гамулу, набирать надо по два пояска зверху, не набивати під зав'язку, — радить Володимир Сенченко.
Соснові короби, кузови й кошелі робили ще за часів Київської Русі. У такій тарі зберігали також овочі, фрукти й зерно.
3 
1
Коментарі