Засуджений на 10 років примусових робіт і п"ять років заслання поет-дисидент Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року. Поховали його на табірному цвинтарі. Родині перевезти тіло додому не дали — мовляв, іще не вийшов термін ув"язнення.
— У вересні 1989 року я був у Запоріжжі у відрядженні як кореспондент "Огонька", — згадує письменник 69-річний Володимир Голобородько. — З Києва зателефонував колишній політв"язень Євген Пронюк: "Приїзди, будемо займатися перепохованням нашого друга Василя Стуса".
У Києві потрапив на підпільне засідання оргкомітету на квартирі дисидента Ігоря Бондаря на Білоруській. Перепоховати збиралися й філолога Олексу Тихого та поета Юрія Литвина, що померли 1984-го в тюремних лікарнях. Як і Стус, були поховані в містечку Чусовому Пермського краю, де знаходився табірний цвинтар.
— Якщо влада навіть не дасть дозволу, будемо все одно ховати й битися з міліцією, — заявив Левко Лук"яненко. Він лише на початку року повернувся з таборів і очолив Українську Гельсінкську спілку — правозахисну організацію.
Син Стуса Дмитро закричав:
— Що ви у це втручаєтеся? Це наша сімейна справа! Не перетворюйте на політичну акцію!
Дмитро Корчинський зауважив:
— Який син у такого батька...
Стус-молодший поліз до нього битися. Їх розборонили.
У Спілці письменників склали листи на ім"я голови Ради Міністрів Віталія Масола й голови виконкому Київради Валентина Згурського.
— У кінці листа я написав: "Відмова у нашому проханні може призвести до небажаних і непередбачуваних наслідків", — продовжує Володимир Голобородько. — До ЦК по усний дозвіл пішли Іван Драч і Микола Жулинський. Ідеологією тоді керував Леонід Кравчук, але він був у Москві. Зайшли до другого секретаря Станіслава Гуренка. Він зателефонував Кравчукові: "Ось тут письменники хочуть перепоховати Стуса, Литвина і Тихого на Байковому кладовищі". — "Не заперечую", — відповів Кравчук.
Офіційний дозвіл мав дати столичний виконком. Згурський зачитав листа і сказав, що узгодив це питання з ЦК.
— Они нам ставят условия! Угрожают непредвиденными обстоятельствами! — здійняли галас члени виконкому.
— Це реальна оцінка реальної ситуації, — сказав Іван Драч.
Стус-молодший поліз до Корчинського битися. Їх розборонили
Обирати місце на Байкове кладовище їздили із заступником міністра внутрішніх справ генералом Андрієм Василишиним. Він підказав: біля крематорію є велика галявина, там можна провести мітинг.
По домовини до Пермського краю Українська Гельсінкська спілка відіслала 11 осіб. Літак із трунами прилетів 18 листопада о 20.30 в аеропорт "Бориспіль". Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.
— Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, — згадує колишній товариш Стуса Василь Овсієнко, 60 років. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками.
Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам"ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті перепинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В"ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.
На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.
2 
1
Коментарі