Малий Микола Самокиш любив приходити на пасовище й годинами дивився, як пасуться коні. Якось 1929 року написав: "Я любив дивитися на швидкий біг коня, і кінь у русі мені більше подобався, ніж у спокійному стані. Мені здавалося, що навіть найнекрасивіша, зморена шкапа під час швидкого бігу стає красивою й інтересною".
Коні стали головними героями його перших малюнків. Коли почалася Перша світова, Самокиш облишив військову тематику, і до 1918 року на його картинах коні з'являлися тільки в мирній обстановці — чисте поле, ніякої зброї, нема солдатів у шинелях, взагалі жодної людини поряд. Так автор оберігав своїх коней від куль і шрапнелі.
Микола Самокиш народився 150 років тому в Ніжині. Батько часто приносив додому журнали "Всемирная иллюстрация" із зображенням вершників на породистих рисаках. Хлопець сидів у діда і слухав розповіді про Хмельниччину, і це тяглося з вечора аж до ранку наступного дня. Козаки, коні, війни з поляками, турками — усе це не йшло малому з голови. Дід жив на старому хуторі в козацькому селі Носівка, поблизу Ніжина. Був він козацького роду і, як згадував пізніше художник, удома в діда на стіні висіла стара щербата шабля. Воєнні забави були улюбленими в малого Миколи та його друзів. Він часто майстрував дерев'яні шаблі, списи й луки.
Самокиш згадував: бажання малювати батальні сцени з'явилося відтоді, як він побачив лубочні картини на тему російсько-турецької війни 1828–1829 років. "Я марив цими картинами і пробував малювати на клаптиках паперу вуглем за браком олівця…". Він закінчив гімназію і зібрався вступати до Петербурзької академії мистецтв. Перша спроба скласти іспит була невдалою — молодий художник, який доти ніколи не малював із натури, не зміг зробити замальовку з гіпсової голови богині Гери. Проте Самокиш не здався — день і ніч працював у музеї академії, і наступного, 1879-го, його таки зарахували до студентського складу.
Під час навчання, 1883 року, колекціонер і меценат Третьяков купив одну з його картин для своєї галереї. То був перший великий успіх Самокиша. А 1885 року художник презентував свою дипломну роботу — "Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем". Це була картина, присвячена наполеонівській війні 1812 року. Цього разу коні, які, звичайно, теж брали участь у бою, принесли Самокишу велику золоту медаль академії мистецтв. А ще — закордонне відрядження до Парижа. У Франції баталіст ходив музеями, розглядав картини з грандіозними сценами. Але таких коней, як у нього, не було більше ніде.
Удома в діда на стіні висіла стара щербата шабля
Лише за чотири роки улюблені тварини повертаються на полотно художника. "Табун на водопої" — перша картина за довгий час, де коні звільняються від збруї, від вершників, від війни взагалі. Її Самокиш малював не так, як інші художники. Академічна школа батального живопису зображала війну гарною, романтичною. Прибічники цієї школи малювали батальні сцени за правилами, всіляко ретушували та прикрашали їх. Самокиш уникав малювати так, як інші. Він товаришував із художником Василем Верещагіним — ще одним баталістом. Верещагін писав про академічну традицію живопису, де герої "атакували, штурмували, (…) помирали за всіми правилами воєнного мистецтва, як того вчать в академіях, і цілком згідно з офіційними реляціями головнокомандуючих, тобто так, як хотілось, але так, як в дійсності ніколи не буває…".
Микола Самокиш критично оцінював твори баталістів — і не лише консервативних російських, а й зарубіжних. 1885 року він поїхав до Версаля, де була велика колекція батального живопису. Запис у щоденнику: "Ці картини не справили на мене особливого враження, композиція їх театральна. Мені, як прихильникові реалістичної школи, вони не сподобалися…".
1904 року у складі Ніжинського драгунського полку Самокиш провів сім місяців на російсько-японській війні, на лінії фронту. Коні стали героями альбому "Війна 1904–1905 років. Зі щоденника художника". Однією з найсильніших картин є полотно "Забутий", де автор зобразив мертвого російського вершника і його коня. Так Самокиш нагадав, що люди й коні жили, воювали і гинули разом.
У 1912–1917 роках Самокиш створив окрему серію малюнків, де коні вже не воюють, а позують йому.
Тут автор відійшов від свого принципу, що кінь має бути в русі, і зобразив своїх героїв як самодостатніх істот. Поряд з якими люди відіграють другорядну роль. От, приміром, з'явився "Кронпринц" — гарний білий породистий кінь, який перемагає в перегонах. Жокей у колясці там наче й ні до чого — усю увагу привертає тварина. Самокиш довів, що кінь вартий портрета не менше, ніж який-небудь багатий купець, дворянин чи навіть імператор.
Після приходу до влади більшовиків баталістика стала знаряддям агітації. Самокиш був лояльний до нових хазяїв, і за це отримав лаври славетного в Союзі художника. Малював картини про перемоги Червоної армії в роки революції. За "Перехід через Сиваш" 1941 року дістав Сталінську премію. Однак Микола Самокиш загалом не надто переймався тим, кому служити. Він усе малював коней — рівних собі, вільних істот, які не належали до жодної партії.
Перша дружина художника померла у Парижі
Микола Самокиш двічі одружувався. Був і третій шлюб — фіктивний. З першою жінкою, художницею Оленою Бенард, побрався 1889-го. Вона була вдовою. Її перший чоловік, теж художник, Руфін Судковський помер від тифу. Тепер Олена взяла подвійне прізвище — Судковська-Самокиш. Вона ілюструвала дитячі книжки. Дітей у подружжя не було. Після Жовтневої революції емігрувала до Парижа і там померла. А Самокиш залишився. З 1928 року й до смерті він жив у цивільному шлюбі з татаркою Роксан.
З 1936-го Микола Самокиш наїжджав до Харкова — був там професором художнього інституту. Винаймав квартиру у свого колеги. Коли той помер, запросив його вдову, Наталю Добровольську, до себе до Криму. Так під одним дахом опинилися Самокиш, його дружина і Добровольська. У війну всі залишилися під окупацією. Наталя Добровольська крала картини Самокиша й перепродувала німцям. А потім, щоб полегшити собі цю справу, вирішила оженити художника на собі — без його відома. Учениця Самокиша Олена Авчукова згадувала: "Гарке (подруга Добровольської. — "ГПУ") знайшла їй одного вчителя, який жив з нею в одному дворі. Добровольська привела його в управу замість свого "нареченого" Самокиша і зареєструвала з ним шлюб... Ніхто про це не знав. Не знав і сам Самокиш, а коли дізнався — перестав їсти. Учні приходили, просили його бодай випити півсклянки морквяного соку".
Це був 1942 рік. Самокишу було 82. По його смерті Добровольська виїхала до Харкова. Її знайшли мертвою у вагоні потяга Калінінград–Харків.
1860, 25 жовтня — Микола Самокиш народився в Ніжині на Чернігівщині
1868–1870 — навчається у дворічній міській школі в Ніжині
1870–1878 — учиться в класичній гімназії при Ніжинському ліцеї
1885 — закінчує Академію мистецтв у Петербурзі. 1890-го за картину "Табун на водопої" отримує звання академіка живопису. 1900-го на міжнародній виставці в Парижі нагороджений великою срібною медаллю
1928 — переїжджає до Сімферополя
1929 — створює картину "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ"
1944, 18 січня — помирає в Сімферополі
2 
1
Коментарі