— Під час Другої світової війни і десятиріччя по її завершенні українські повстанці стали основним контингентом ГУЛАГу. Система мала зламати всіх їх, але вийшло навпаки. Як писав Солженіцин, українці принесли бацилу бунту на територію таборів, яка врешті-решт і зламала систему, — розповідає голова Українського інституту національної пам'яті 41-річний Володимир ­В'ятрович.

У День пам'яті та примирення 8 травня у Києві на Хрещатику відкрили виставку "Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛАГ". На 21 банері розмістили історії політичних в'язнів різних років. Їх утримували в установах Головного управління таборів — ГУЛАГ, що діяло з 1934-го. Серед засуджених були сестри лідера Організації українських націоналістів Степана Бандери, кримськотатарський активіст Мустафа Джемілєв, мати командира Української повстанської армії Василя Кука, дисиденти Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко.

— Презентували виставку в День пам'яті і примирення з двох причин, — говорить співавтор Володимир Бірчак, 31 рік. — У ній висвітлюються події Другої світової війни, коли в'язні ГУЛАГу вибирали — вмерти повільною смертю в таборах чи спробувати вижити на фронті. Іще 8 травня згадуємо про переможений нацизм. Він був засуджений світовою спільнотою. Однак комунізм таким не став. Хочемо нагадати, що непокаране зло може повторитися в Росії, де сидять українські політв'язні.

Через систему таборів ГУЛАГу пройшло понад 20 мільйонів людей. Офіційно заявляли, що в них "перевиховують людей". Насправді, прагнули знищити дух непокори українців, жителів Балтії, представників народів Кавказу та росіян.

— Відомо, що у 1930-х між СРСР і Німеччиною були організовані зустрічі з обміну досвідом щодо концентраційних таборів, — про­довжує історик. — Нацисти використовували мільйони в'язнів на нелюдських роботах — каменярнях, заводах. Зморені й голодні працювали не­ефективно. Роботу швидше виконав би найманий працівник. І набагато краще. Але в цьому була суть — садистськи знищувати людей. Таким методом не нехтував і Союз. Радянські політв'язні прокладали дороги, залізничні шляхи, працювали на лісоповалах. Їхніми руками були збудовані Біломорканал, міста Норильськ, Магадан, Воркута. В'язнів використовували на золотих копальнях на Колимі. Свого часу там працював авіаконструктор Сергій Корольов.

1947 року в Радянському Союзі ­скасували смертну кару. Система ­ГУЛАГу стикнулася з численними затриманими воїнами УПА. До таборів відправляли в'язнів, які не бажали миритися з правилами і створювали підпілля. Ті назвали свою мережу ОУН-Північ.

З політичними арештованими адміністрація таборів боролася з допомогою кримінальників, яких постійно покривали і вигороджували. Вони повинні були бити, ґвалтувати і вбивати певних в'язнів. Однак злочинці наштовхнулися на сильного противника — організованих націоналістів. Почалися в'язничні війни, перемогу в яких здобули представники руху опору. Це вилилось у повстання.

Одними із найвідоміших пов­стань в'язнів, які підірвали систему ГУЛАГу, стали Норильське, Воркутинське, Кенгірське. У кожному взяли участь від 12 до 20 тисяч людей.

— Мій дід Євген Грицяк був одним із керівників Норильського повстання (охопив табори в Красноярському краї в Росії. — ГПУ) 1953 року. Це був перший масовий спротив, що сколихнув весь Радянський Союз і дав поштовх до наступних, — каже вчитель історії 30-річний Тарас Грицяк із села Устя на Івано-Франківщині. Його дід воював у Червоній армії. Отримав нагороди.

1949-го арештували за зв'язок із молодіжним крилом ОУН на початку Другої світової війни. Засудили до 25 років заслання.

— Дід сидів у багатьох таборах. Найсуворіші умови були в Норильському, — продовжує. — Це заполярне коло, температура сягає 50 градусів морозу. Як люди трималися, не зрозуміло. Відморожували пальці на руках і ногах. Спеціального одягу їм не видавали, звичайні бушлати. На ноги в'язні майстрували собі колоші з вирізаної гуми з-під шин. З їжі були лише баланда й тюлька.

Руками в'язнів таборів будували Норильський гірничо-металургійний комбінат. 25 травня 1953 року вони припинили роботу на будмайданчику, відмовилися повертатися в житлову зону. Три дні туди не завозили їжу. В'язні домоглися зняти ґрати і замки з бараків, частіше листуватися. Скоротили робочий день до 8 годин. До цього був ненормований режим і під час роботи помирали.

1956-го Євгена Грицяка звільнили за постановою комісії президії Верховної Ради СРСР. Однак за три роки арештували знову — за тяжкість скоєного злочину.

— Коли дід удруге відбув на заслання, почувався дуже тяжко. Тоді відкрив для себе філософію індуських йогів. Зайнявся дихальною практикою. Це йому врятувало життя. Потім самостійно вивчив англійську за університетським підручником. На той час в'язні домоглися доступу до книг. Дід почав перекладати автобіографію йога Парамаганса Йогананди. 2014 року працю надрукували в Лос-Анджелесі.

Після звільнення, повернувся додому на Західну Україну. Одружився з Марічкою Рожко. Вона тоді працювала заступником директора у школі. Після весілля її одразу звільнили. Була вчителем української мови, але їй дали читати російську. Діда постійно переслідували. Моїй матері не давали вступити у вуз, бо була донькою "ворога народу".

ГУЛАГ офіційно ліквідували 1960-го. Однак табори діяли далі. До них відправляли наступне покоління політичних в'язнів — дисидентів. Останній український політв'язень вийшов на волю в листопаді 1990 року.

×