— Результатом своєї роботи пишаюся, — говорить директор Вінницького краєзнавчого музею Густав Брілінг на допиті. — Про мої переконання знає все місто. Сотні тисяч слухачів пропустив я через свою школу культури. Про це досить! Осиротіло моє дітище!
Музей відкрили 1919 року. Першу експозицію розмістили у двох кімнатах п'ятикімнатної квартири художника В'ячеслава Коренєва. Місто перебувало під контролем більшовиків. Частина експонатів — з приватної колекції Брілінга. Решта — зі складів реквізованого в поміщиків майна. Попід стінами розставили 12 шкіряних стільців. Стіни завішали картинами. В ящиках — вироби з фарфору та бронзи. Поряд — інкрустовані меблі.
Син засновника Володимир згадує, як із батьком виявили полишені меблі та картини навпроти ринку на околиці міста. Пішли добирати експонати для музею. Серед іншого знайшли велетенську скриню з темного дерева. Порожню, але важку.
— Упевнений, що там подвійне дно, — каже Брілінг.
Скриню забирають до музею. Там натискають на її бокову панель. Усередині виявляють 5 кілограмів монет часів польського короля Сигізмунда ІІІ (1566–1632), два камергерські ключі, кілька російських орденів та старовинний каретний годинник.
Наступного року Вінницю займають польські війська. До закладу приходить Здзіслав Грохольський — поміщик із підміського села П'ятничани. Ретельно відбирає своє майно. Експонати пакують і вивозять до Польщі.
Разом із поляками прибуває голова Директорії УНР Симон Петлюра. Його представники забирають з музейної колекції меблі для резиденції політика. Мають на це дозвільні документи.
Брілінг розуміє, що "петлюрівці" скоро муситимуть відступати. Три дні з двома синами чергує в музеї. Найцінніші речі зносять в одну кімнату — закладають її до стелі. Двері завішують килимом і заставляють диваном. Якось на світанку хтось починає ломитися всередину. Не впускають. Коли закінчуються харчі, малого Володю відправляють додому. Той приносить картопляники.
Нарешті відібране майно повертають. За участь в "операції" Густав дарує синові чорнильний набір.
— Тримай, Петлюра залишив його ще теплим, — говорить.
У Вінниці остаточно встановлюється радянська влада. Директор музею отримує зарплату — 31 карбованець. Менше, ніж секретар-друкар в управлінні освіти. Та це не спиняє його ентузіазму. Для збору експонатів Брілінг влаштовує свою "агентурну мережу". Залучає людей з чуттям мистецької цінності. Вони відвідують помешкання заможних людей і викуповують найцінніше. Часто знаходять цікаві речі на базарах — у торговців уживаним. Об'їжджають усі старі села в області.
"Відділ живопису — найбагатша частина музею, — пише в статті "Гордість Поділля" газета "Известия" 1922 року. — Епоха Відродження представлена Рубенсом — шість батальних картин, у тому числі битва поляків із запорожцями. Є де Ребейра, Франц Гальс, Теньєр Рафаель, Альберт Дюрер. Одна з картин приписується Веласкесу. У портретній галереї — чудові портрети XVII–XVIII століть. Пізніший період представлений роботами Лемпе, Брюлова, Рослена, Лембаха".
"Якось удалині на вулиці побачив "старого Брілінга", — згадує вінничанин Дмитро Грепачевський. — Він пірнув у якийсь провулок, нюхаючи повітря, як собака. Я за ним. На перехресті зупинився, знову понюхав повітря, повернув наліво. Потім пірнув у якийсь двір, там теж довго принюхувався і, нарешті, заліз у якусь страшну хибару. Не минуло й 10 хвилин, як він звідти вийшов. У руках тримав невеличкий згорток і з виглядом переможця пішов додому".
Цінне зібрання не рятує директора музею від ідеологічної чистки. На початку 1930-х Брілінга звинувачують в участі в антирадянській Українській визвольній організації. Йому вдається уникнути розстрілу і тюрми, але посаду втрачає.
"У розміщенні експонатів та їх ідеологічному трактуванні допущено ряд викривлень, експонати політично не витримані, — написано у звіті комісії, яка інспектувала музей. — Вживаються аполітичні спроби музейних працівників порівняти людину з твариною. Немає жодного портрета вождя народів товариша Сталіна. Зате висить багато портретів колишніх поміщиків, князів та царської родини. У підписах нічого не сказано про їхню роль у закріпаченні селян".
1867, 5 березня — Густав Брілінг народився в Борисові — тепер Білорусь. Батько Вольдемар мав німецьке коріння, працював землеміром. Через три роки помер. Мати з дітьми переїхала до своїх батьків у село Думенки — зараз Хмільницький район Вінницької області.
1889 — закінчив гімназію в Немирові. Вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання відвідував приватну художню школу Миколи Мурашка, брав участь у розписі Володимирського собору.
1894 — за університетським направленням поїхав судовим слідчим до Костроми, звідти — до селища Варнавіно та міста Плес. Там одружився з Оленою Якимовою. Протягом наступних 10 років у них народилося семеро дітей.
1907 — переїхав до Вінниці. Отримав посади вчителя законодавства в реальному училищі й судового слідчого повітового суду. Взяв участь у створенні та розвитку яхт-клубу "Спорт". Почав збирати предмети старовини. Став членом Подільського товариства з охорони історико-культурних пам'яток мистецтва та старовини.
1919 — став директором Вінницького краєзнавчого музею. Перша експозиція була облаштована в п'ятикімнатній квартирі художника В'ячеслава Коренєва.
1933 — звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини. Після кількох місяців слідства його випустили, але з посади звільнили.
1941 — арештований за написання антирадянських мемуарів. Засудили до чотирьох років тюрми. Відбував покарання в Старобільську на Луганщині. Під час етапування на північ помер. Точна дата і місце поховання невідомі.
Сім'я жила за рахунок матері
Густав Брілінг навчався в гімназії в Немирові. У п'ятому класі його товариші образилися, що їм не дозволяють брати участь в учнівських вечорах. Вирішили довести, що вони вже дорослі. Для цього напали на будинок розпусти.
Спочатку побили вікна, дзеркала й посуд. Управительку — "маман" — запхнули в комірчину й зачинили. Дівчат розігнали. Потім вулицею довго бігали за ними — напівроздягненими. Насамкінець залізли на вежу костелу і вдарили в дзвони.
— Що сталося? Де пожежа? Що ви тут робите? — розпитували перехожі.
Наступного дня управителька разом із директором гімназії вишикували учнів. Одного за іншим та розпізнавала вчорашніх нападників.
— Ось цей накинувся на Соню, зірвав з неї хустину і намагався роздіти. Пане директоре, Микола Олексійович знає, що вона найтихіша дівчина. Ніколи нікому не скаже грубого слова. А цей — на Марусю. Її добре знає Іван Петрович. Може підтвердити, що вона теж хороша дівчина.
Цей процес викликав у підлітків сміх. Директор розігнав усіх. Батьки гімназистів відшкодували збитки.
Сім'я Густава жила за рахунок матері. Вона додатково займалася з учнями гімназії. Такі квартири були під наглядом. Перевіряли, чи підлітки не випивають там і чи нормальні умови для занять. Якось увечері до Брілінгів прийшов наглядач. Почав робити зауваження. Густав вступився за матір. Вчинилася сварка, врешті юнак витягнув чиновника на вулицю. Наступного дня його виключили з навчального закладу.
Попечитель гімназії Болеслав Потоцький викликав хлопця до себе. Наказав просити вибачення в наглядача. Густав відмовився.
— Він образив мою матір, а я буду вибачатися, — пояснив.
Потоцький поновив Брілінга в гімназії.
2 
35413
Коментарі