"До мого гриму начіплялося кіптяви та попелу. Всі перелякалися, що я обгорів"

 

"Зима обіцяє бути суворою, а котли старі й слабкі для того, щоб опалювати й освітлювати будівлю. Чи можете затриматися в Харкові, доки я зміню їх? Для цього знадобиться днів п'ять-шість. В іншому випадку театр можливо буде лише добре опалювати, освітлювати ж доведеться гасовими лампами", — пише власник залу в Катеринославі — сучасний Дніпро, Міна Копилов до актора й режисера Панаса Саксаганського наприкінці осені 1895 року.

Трупа Саксаганського подорожує містами Російської імперії. Орендує театри й показує українські вистави "Наталка Полтавка", "Назар Стодоля", "За двома зайцями". Лист від Копилова отримує в Харкові. Відписує, що вже не може затримуватися, бо спливає термін оренди тамтешнього залу. Просить підігнати заміну котлів. Після виступів колектив перебирається в Катеринослав.

"Копилов і не думав ставити нові котли. Його навіть не було в Катеринославі, — писав Панас Саксаганський у мемуарах. — Уже 24 грудня термометр показував 24 градуси морозу. Таким чином, опалювати театр довелося обома старими котлами, а освітлювати гасницями. Гасниць "Молнія 8" поставлено було біля 200. Празниками вистави пройшли благополучно. Збори чудові! Снігу багато, морози люті".

19 січня на честь Водохреща ціну квитків знижують із 30 до 10 копійок. За ці гроші можна купити 2 кг картоплі. У театрі багато дітей. Панас Саксаганський виходить на сцену, щоб оголосити п'єсу "Наталка Полтавка".

"Хотів сказати, щоб давали другого дзвінка. Та слух мій вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. Раптом у театрі піднявся страшенний галас! Мимо мене, як одурілі, бігли робочі", — згадував.

Бачить, що по стелі тягнеться чорний дим. Біжить на другий поверх театру. Оглядає кімнати, щоб виявити джерело вогню й загасити. У гардеробній вибиває замкнені двері й бачить охоплену полум'ям стіну. Починає задихатися. Виходить на коридор, а тоді кидається вниз. У театрі тріск і галас. Йде до свого кабінету. Хапає скриню з речами й викидає у вікно. Повертається у зал. Там перегоріли мотузки, що тримали завісу. Вона з гуркотом падає на сцену.

Чує, що його гукають знадвору. Впізнає голоси свого брата Івана Карпенка-Карого й акторів.

"Диму повно, і я навпомацки почав пробиратися через сцену, — писав Саксаганський про порятунок. — Біля сходів на другім кінці я перечепився за чиєсь тіло й трохи не впав. Це була артистка. Я вхопив її і вийшов на повітря. До мого гриму начіплялося кіптяви та попелу. Всі перелякалися, що я обгорів".

Власник театру Мина Копилов стоїть на колінах у снігу та молиться. Тримає в руках ікону Миколи-чудотворця.

— Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли, — каже до нього Панас Саксаганський.

Актори кидаються до своїх гримерок, що ще не охоплені вогнем. Рятують реквізит і костюми. Не можуть знайти справжні козацькі шаблі, що використовували в постановках.

Диригент намагається винести скриню з нотами. Не проходить через двері. Мусить кидати.

"Коли приїхали пожарники — з театру був уже вогненний стовп. Усе добро згоріло, — згадував Панас Саксаганський. — Знайшли багато трупів. Мабуть, коли показався вогонь — усі рвонулися з театру. Гальорка була повна. Все слабосильне під натиском попадало. Людей почавило, багато позадихалося від диму".

Всі актори рятуються. Але містом ширяться чутки про сотні загиблих глядачів.

"З-під уламків згорілого вщент театру вже вилучено близько 30 трупів. А скільки їх там ще залишилося, — писала газета "Одесский листок". — Цього нам не розкажуть навіть ті численні матері, які ридають тепер біля обгорілого кістяка театру, у себе вдома і в трупарні міщанської лікарні. В ній розкидані тіла дітей, які тільки сьогодні раділи з нагоди свята".

Брат Панаса Сакасаганського Микола Садовський пропонує допомогу. Надсилає з Ростова кілька жупанів. Про них режисер пише: "Таке барахло, що довелося одіслати назад із поміткою: "ветхо деньми".

Драматург Марко Кропивницький влаштовує благодійний концерт на підтримку трупи Саксаганського в Одесі. Збирає 150 рублів — місячна зарплата чиновника нижчої ланки.

"Більшість артистів моєї трупи не потерпіла від пожежі. Тільки жінки потеряли всю свою ґардеробу. Але помочі ніхто з них не просив і приймати не хочуть, — відписує в Одесу Панас Саксаганський. — Про тих же, які вийшли з трупи, сказати нічого не можу. Я мислю, що решту від вистави, яку ви дали на користь "пострадавшим артистам", найкраще буде одіслати полтавському городському голові на пам'ятник Котляревському".

Трупа переїжджає в Херсон. Тут поновлюють гардероб і виступають. Знаючи про пожежу в Катеринославі, на кожну виставу ходять керівники міської пожежної служби й поліції. Після закінчення гастролей головний пожежник міста зізнається, що йому весь час пахло димом.

80 театральних спектаклів поставив Панас Саксаганський, найбільш відомий драмами Івана Карпенка-Карого. Мріяв ставити класичні п'єси, але до 1918 року українцям забороняли показувати перекладні вистави.

Мав єдиного позашлюбного сина

1859, 27 травня — у селі Кам'яно-Костувате — тепер Братський район Миколаївської області, народився Панас Тобілевич. Узяв псевдонім Саксаганський на честь села Саксагань — нині П'ятихатського району Дніпропетровської області. Звідти походила його мати Євдокія. Батько Карпо Тобілевич належав до збіднілого шляхетського роду.

1877 — закінчує Єлисаветградське земське реальне училище. Сидів за одною партою з майбутнім підприємцем Євгеном Чикаленком.

1878 — йде на військову службу. Через п'ять років кидає, щоб стати актором трупи Марка Кропивницького.

1890 — цивільна дружина актриса Лідія Квітка народжує від нього сина Петра.

1903 — у Варшаві одружується з на 26 років молодшою акторкою Ніною Левченко. Дітей не мають.

1918 — за гетьмана Павла Скоропадського очолює Державний народний театр.

1925 — отримує від Ради народних комісарів УСРР звання народного артиста республіки.

1935 — у складі Театру імені Марії Заньковецької востаннє виходить на сцену.

1940, 17 вересня — помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. Дружина пережила його на 31 рік.

"Не пам'ятаю, що я говорив і як"

"Маневри скінчилися. Плинула сумна зима. Я був на роздоріжжі. Розчарування службою примусило мене занехаяти думку про академію. Тікати треба з цього безпросвітного життя", — пише у книжці "Театр і життя" Панас Саксаганський про службу в 58-му Празькому піхотному полку в Миколаєві 1883-го.

Служить протягом п'яти років, має офіцерський чин. По можливості бере участь в аматорських театральних постановках, читає класичну літературу. Якось іде містом і бачить афішу вистави "Доки сонце зійде — роса очі виїсть" Марка Кропивницького. Заходить до театру і зустрічає там свого брата — актора Миколу Садовського.

— Панасе, одягайся, вийдеш приятелем Гордія. Я зараз напишу тобі ролю, — каже автор п'єси, бере клаптик паперу й накидає кілька фраз для нового героя вистави.

"Не пам'ятаю, що я говорив і як, але Марко Лукич був надзвичайно задоволений", — згадував Панас Саксаганський свою першу роль у професійному театрі.

Після того керівник трупи Михайло Старицький пропонує вступити до театру.

— Скільки ви маєте платні? — питає.

— 50 карбованців.

— Ну, я дам вам 150.

Панас Саксаганський погоджується і залишає військову службу. Стає актором.

×