— Він якраз дав мені свої записи почитати — бо постійно писав щось у лагері, — розповідає про політв'язня Михайла Сороку 89-річний Василь Пірус, який разом із ним сидів. — Лежу на другій нарі в бараці, читаю. Прибігають хлопці: "Сорока впав!" Ховаю все в подушку і біжу за барак — лежить. Він там гуляв з Михайлом Горинем. Санітар прибіг, заскочив на нього і давай руками туди-сюди — штучне дихання робить. Я кричу: "Та що ж ти робиш? То інфаркт!" Тут у Михайла в грудях як заклекоче — буль-буль-буль. Отак і скінчився. А санітар далі штучне дихання робив.
Михайло Сорока помер 16 червня 1971-го на 61-му році життя. 33 з них провів у радянських концтаборах. Останні сидів у таборі №17 поблизу селища Явас на заході Мордовії. Тут, за словами Піруса, збирали найстарших і найслабших в'язнів. Їм уже не давали непосильної роботи — шили, виготовляли футляри для телевізорів і радіоприймачів. Сороку перевели сюди, коли йому був 51 рік. Мав прізвисько "патріарх політв'язнів".
1947 року у Воркуті Михайло Сорока створив та очолив підпільну організацію "ОУН-Північ". Її ще називали "Заполярним проводом Організації українських націоналістів".
— Він казав, що до життя в будь-якій ситуації потрібно пристосовуватися і шукати шлях, як у цій ситуації жити і розвиватися, — говорить 52-річна Леся Плитка, яка досліджує біографію Михайла Сороки. — Члени "ОУН-Північ" організовували в таборах святкування релігійних свят, улаштовували літературні вечори до річниць Лесі Українки, Тараса Шевченка. Мали свого медика. Коли хтось із них ранився чи хворів — інші виконували роботу за нього, зі слабим ділилися своїми пайками. Через цивільних і підкуплених конвоїрів вели листування між таборами. Організація поширювалася і за рахунок того, що політв'язнів часто переводили з табору в табір. Налагодили зв'язок із центральним проводом ОУН.
На початку 1950-х "ОУН-Північ" викрили. Її керівникам дали нові терміни. Михайло Сорока потрапив у "Степлаг" у Казахстані. Там у травні-червні 1954 року був одним з організаторів найвідомішого в ГУЛАГу Кенґірського повстання в'язнів. Написав гімн повстанців "В степах гарячих Казахстану..."
— Сорока — то був велетень, і кагебісти через то особливо хотіли його зламати, — продовжує Василь Пірус. — На допити тягали всіх, усім пропонували розкаятися і стати на "праведний шлях". Але з ним зробили по-інакшому. Десь у першій половині 1960-х приїхали троє в цивільному і забрали з собою. Дали мешти, костюм, краватку, капелюх і повезли в Україну. А він там не був уже майже 15 років. Коли повернувся, розказував, що його водили по Львову й Києву, як цигани ведмедя. Показували, які там гарні магазини, що всьо можна купити. Показали сина, але не дали побалакати. Казали, що знімуть срок, якщо розкається. Тоді всім давали стандартну заяву написати: "Я бандіт такой-то. Роділса тогда-то. В таком-то году вступіл в банду ОУН-УПА. Убівал дєтєй і старіков, насіловал женщин, ґрабіл. Обязуюсь стать прімєрним совєтскім чєловєком".
Сорока відмовився. Його повернули в табір. Після того він почав жалітися: "Серце мені зрушилося, як побачив рабів у своїй країні. Усі вже мирні, в страху, своєї тіні бояться. По магазинах написи російські, народ вже починає по-російськи клептати". Певно, через те зрушення і мав перший інфаркт. А другого не пережив. Увечері ми з хлопцями зібралися і те місце за бараком, де він помер, перекопали й посіяли фіалки. Михайло квіти любив, то так його вирішили пошанувати, бо ж якогось пам'ятника чи хреста не поставиш. Але і того не дали: якийсь стукач доніс адміністрації, і на ранок те місце було перетоптане, а зверху насипали купу сміття.
В останні роки життя "патріарх політв'язнів" багато читав. У табірній бібліотеці брав твори Сенеки, Канта, Ніцше. Писав мемуари.
— Більшість того написаного пропало. По смерті Михайла Сороки, коли його син Богдан приїхав у табір, то йому майже нічого не віддали.
Із дружиною прожив чотири місяці, із сином — два
"Я, напевне, нікого не ображу, як скажу, що моя поява на світ не дуже втішила когось", — писав в одному з листів Михайло Сорока.
— Його батьки були звичайні селяни, — розказує Леся Плитка. — Коли він народився 27 березня 1911-го, матері було 19 років. Була вже вдовою, бо чоловік помер за два місяці до появи на світ сина. Офіційно вважають, що Михайло народився в селі Великі Гнилиці, тепер Підволочиського району Тернопільської області, — звідти родом була мама. Дехто каже, що він роджений у сусідніх Кошляках — звідти був батько. А ще є версія, що в дорозі між цими селами — на возі: мати їхала народжувати в рідне село, а приїхала туди вже із сином на руках.
Матір швидко вийшла заміж удруге, а малого залишила на виховання батькам. 1924-го ті віддали його на навчання до Тернопільської гімназії. По її закінченню, за сприяння дядька, їде вчитися до Чехословаччини на архітектора. Вступив до Організації українських націоналістів. 1937-го від польської влади отримав за це чотири роки в'язниці. Сидів у Станіславі, тепер Івано-Франківськ. Там зустрів свою майбутню дружину Катерину Зарицьку, яку знав іще з гімназії. Вона була донькою викладача математики. Катерина відбувала покарання за справою про вбивство польського міністра Броніслава Перацького — її судили разом зі Степаном Бандерою.
— Жінки й чоловіки сиділи окремо, але богослужіння в тюремній церкві були спільні — там вони й побачилися. Довгі розмови між в'язнями були заборонені, тож вони переважно листувалися. Листи одне одному передавали через сповідника.
Із початком Другої світової війни Катерину й Михайла випустили. Вони взяли шлюб у львівському соборі Святого Юра. Подружнім життям устигли прожити чотири місяці — із 5 листопада 1939-го до 22 березня 1940-го. Обох тоді заарештував НКВС "за антидержавну діяльність". Більше не бачилися.
2 вересня 1940 року Катерина у Львівській тюрмі народила сина, назвала Богданом. У вісім місяців передала дитину своїм батькам. Михайло Сорока прожив із сином два місяці — із травня до 29 липня 1949-го — у перерві між відбутим восьмирічним ув'язненням і черговим арештом.
Дружина Михайла Сороки Катерина Зарицька остаточно вийшла на волю у вересні 1972-го — із забороною жити в Західній Україні. З допомогою сина купила хату в райцентрі Волочиськ на Хмельниччині, одразу за Збручем. Померла 1986-го. Син Богдан, художник-графік, живе у Львові.
"Похований без взуття, у самих шкарпетках"
1991-го перед розпадом СРСР колишні політв'язні й родина Сороки добилися дозволу на перепоховання його тіла на батьківщині. Поховання Сороки було під номером К-8. По труну поїхали кілька друзів Сороки та його невістка Любов.
— На закинутому цвинтарі знайшли ряд із буквою "Л", — каже Леся Плитка. — Припустили, що наступний мав би бути ряд "К". У цьому ряду побачили три сосонки, які росли у формі тризуба. Біля них і почали копати. Першою викопали труну з довговолосою жінкою. Почали копати сусідню могилу. У знайденому там засохлому трупі впізнали Сороку. Все збігалося з переказами його друзів по табору: похований без взуття, у самих шкарпетках, зверху букет засохлих квітів, збоку маленький томик Лесі Українки.
28 вересня 1991-го Михайла Сороку перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові, поряд із дружиною Катериною Зарицькою.
3 
1
Коментарі
29