— Ану назад! Соромно ж, Господи, який вид застали, — гукає художниця Марія Примаченко до двох чиновників, які влітку 1967-го привезли їй додому почесну грамоту й квіти.
Мешкає у селі Болотня за 80 км від Києва. Того дня саме займалася побілкою хати. Перед появою гостей підбирає спідницю та вилазить на стіл. Однією рукою спирається на милицю, іншою — тримає щітку і білить стелю.
З дитинства хворіє на поліомієліт — інфекційне захворювання, що вражає центральну нервову систему. Через нього права нога погано розвивається, і вона носить протез для вирівнювання. Але вгледівши гостей, зістрибує на підлогу. Виходить до них на веранду. Приймає вітання і саджає за стіл. Пригощає вишневою наливкою, консервою "Бички в томаті" та яєчнею.
"Її хата розташовувалася неподалік комбікормового заводу. Сірий шиферний дах над цегляними стінами, мальовані голубим лиштви на вікнах, зеленкуваті віконні рами, — згадував мистецтвознавець Михайло Селівачов. — Впадала в око хіба що прибудована сином Федором довга широка веранда. Улітку вона правила за майстерню. Хата була з кількох кімнат, з простим меблюванням, вишиваними рушниками над іконами та фотографіями".
Художниця весь час удома. Аби побачити її, чиновники, друзі та колеги мусять їхати до Болотні. Буває, навідуються журналісти, які дивуються з простих умов, у яких мешкає відома мисткиня. Коли розпитують про початок творчості, то розповідає, як малою пасла гусей і на піску паличкою малювала квіти, які бачила навкруги. Якось помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала хату. Людям сподобалося, і вони стали просити прикрасити їхні будинки.
"До Болотні неодноразово приїжджали кращі фахівці з казенного ортопедичного заводу в Києві. Проводили примірки протеза, міняли його, потім робили нові — з легших матеріалів і модифікованої форми, — розповідала тележурналіст Людмила Лисенко. — Примаченко була надзвичайно делікатною, але фізичне каліцтво гнітило її. Вона не могла їздити на свої виставки. Часто сиділа на лежанці з глобусом у руках. Піднімала і крутила над головою. Плакала, сміялася і розмовляла сама з собою".
Щоб прикривати протез, завжди носить довгі спідниці. Дуже спостережлива. Має гострий слух та зір.
"Малювала без окулярів. До самого останнього дня мала прекрасну пам'ять, була дуже розумною жінкою. Ніякого склерозу, — ділилася невістка художниці Катерина Примаченко. — Любила повторювати, що треба їсти часник — аби був ясний розум. Слух теж відмінний мала. Коли лікарі тихенько між собою радилися в іншій кімнаті, вона все чула".
Один із небагатьох виїздів із села організовує Марії Примаченко режисер Сергій Параджанов. Дружить із нею і буває навідується. Якось присилає машину, яка забирає її до Києва. Там вони разом ідуть на виставу в цирк, де художниця опиняється вперше у житті.
Іншим разом журналіст Юрій Рост разом із грузинським актором Георгієм Харабадзе везуть Марію Примаченко в сусіднє село побачитися з майстринею-вишивальницею. Коли повертаються, то на полі минають жінку з сапою. Та помічає у "Запорожці" відому мешканку Болотні. Кидає роботу, біжить до автомобіля, гукаючи "Стій!".
— Ви Марія Оксентіївна? — наздогнавши, заглядає у вікно.
— Я.
Селянка в обидві долоні бере велику руку мисткині і починає її цілувати.
— Щоб у вас руки не боліли і щоб самі здорові були. Таку красу робите для України і для всього світу, — схлипує вона, а за нею і пасажирка.
Свій дім Примаченки не покидають навіть після вибуху на Чорнобильській АЕС, хоча живуть за 30 км від місця аварії. Федір саме прищеплює дерева у садку, як виходить його дружина Катерина і каже про вибух на атомній станції. Він іде в хату. Мати сидить біля вікна і малює "зелену мавпу".
— Що робитимемо? Ми ж недалеко від чорнобильського реактора. Їхати кудись треба від радіації, — звертається до неї.
— Нікуди ми не поїдемо! Іди прищеплюй живці. А потім сідай і малюй, щоб люди бачили, яка на землі краса була, — відповідає мати. І син повертається в садок.
Художниці пропонують переїхати у будинок на Полтавщині. Але вона запевняє, що малювати може лише вдома.
77 робіт Марії Примаченко викрали з її будинку в селі Болотня на Київщині 2006-го. Фахівці оцінили їх у 500 тис. доларів. Встановили, що грабіжники працювали на приватного колекціонера. Частину з них повернули. Всього художниця створила понад 5 тис. картин.
Все життя чекала чоловіка з війни
Під час роботи в Школі народних майстрів у Києві 1937-го Марія Примаченко знайомиться з військовим Василем Маринчуком. Приходить на екскурсію до Лаври, де працює художниця. Помічає майстриню, потім навідується до неї в гості. Виявляється, вони із сусідніх сіл.
Повертаються до Болотні і живуть разом з батьками Марії. У березні 1941 року народжується син Федір. Його батько так і не побачив. Загинув на службі. Марія не вірить у смерть чоловіка. Все життя чекає на нього і не відповідає взаємністю залицяльникам.
Якось до неї приїжджає художник із Києва. Працює і допомагає Марії по господарству. Потім зізнається в коханні і робить пропозицію, але вона відмовляє.
— Ви все Василя чекаєте? Так уже двадцять років минуло, — переконує гість.
— Усіляко може бути. Раптом помилка яка закралася. Я все чекаю-чекаю-чекаю-чекаю, а там подивимося. Не ображайся на мене, будь ласка, добра людино. Йди собі з Богом.
Разом із сином малюють і утримують господарство. Після одруження у Федора народжуються сини Петро та Іван.
"Бабуся була доброю, чуйною, простою людиною, — розповідав у інтерв'ю Петро Примаченко. — В той же час прямолінійна — все, що думала, могла сказати в обличчя будь-якій людині, незалежно від статусу. Її поважали і навіть боялися. Найперше, чого вона мене навчила — це читати і писати. У 5 років я вже це вмів. Любила готувати борщі та вареники".
4 
1
Коментарі