— Джентльмени, мені 25 років. На фронті я знищила більш як 300 фашистів. Чи не здається вам, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною? — виступає снайперка Червоної армії Людмила Павличенко в Чикаго наприкінці 1942‑го. Агітує за відкриття другого фронту в Європі. Щоб американські війська почали бойові дії проти Німеччини та її союзників на західній частині континенту. Це послабить профашистський блок і допоможе радянським військам перемагати на східному фронті.
Початок німецько-радянської війни застав студентку історичного факультету Київського університету Людмилу Павличенко в Одесі. Проходила практику в бібліотеці та працювала над дипломною роботою про Богдана Хмельницького. Попросилася снайпером на фронт, бо в Києві займалася на стрілецьких курсах. Увечері 24 червня 1941‑го вже була в потязі, який прямував до кордону з Румунією — союзницею Німеччини.
"Ешелон іноді стояв довго. Нас годували. Але ніхто нічого не пояснював, не розповідав про пункт призначення, — писала у книжці "Я — снайпер. В боях за Севастополь і Одесу" Людмила Павличенко. — Говорили лише, що їдемо на фронт. Молодь у нашому вагоні гарячкувала: "Ми не встигнемо! Фашистів поб'ють без нас!"
До місця призначення прибувають серед ночі. Розміщуються в лісі, вдалині чути кулеметні черги. Жінку хочуть перевести в санітари, але вона протестує. Видають лопату і гранату, відправляють рити окопи. На початку липня починають відступати до Одеси.
— А щоб ви провалилися! Чого не захищаєте нас, не відбиваєтеся від ворога? — бідкаються селяни, в яких горять пшеничні поля та розбомблені хати.
Людмила Павличенко сидить в окопі з гранатою. У другій половині липня осколок снаряда ранить солдата поруч і він віддає "трьохлінійку". Пізніше дають снайперську гвинтівку Мосіна. Вперше використовує її в селі Біляївка — тепер Одеський район. Командир просить знищити двох офіцерів за 400 м. Одного вбиває з третьої спроби, другого — з четвертої.
— Люся, — каже комбат, дивлячись у бінокль, — патрони все-таки потрібно берегти. Сім штук на двох фашистів — це багато.
На допомогу румунам підходять німці з потужною артилерією, яка переважає радянську. 19 серпня снаряд вибухає за 2 м від снайперки, відкидає на дно траншеї й засипає землею. Приходить до тями в госпіталі в Одесі. Погано чує, болять суглоби та хребет. Отримує листи від батьків і сестри, яких з Києва евакуювали на Урал.
"Встигла насолити румунам і німцям, побувала на передовій, — відписує. — Вони, гади, присипали мене землею. Якщо не вб'ють, буду в Берліні. Хочу відлупцювати німців і повернутися до Києва. Розрахунок у мене простий — тисяча фашистів. Словом, не сумую".
Коли вбиває 100, викликають у штаб дивізії та вручають іменну гвинтівку. Біля села Татарка поблизу Одеси отримує осколкове поранення в голову. Після операції відправляють в одеський порт. Звідти теплоходом до Севастополя.
Дають звання старшого сержанта й завдання сформувати підрозділ снайперів. Ходять на передову та знищують німецьких офіцерів. Якось захоплюють штаб з документами й листами.
— Вперше бачу жінку з трубкою, — молодший лейтенант Олексій Киценко підходить до Людмили Павличенко. Вона відпочиває на поваленому дереві й курить подаровану місцевим єгерем люльку. Курить з початку війни — "знімає нервове напруження".
Військовий — високий, стрункий, широкоплечий, з блакитними очима й темно-русявим волоссям. Він з Донецька. Призначили командиром роти, прийшов знайомитися з особовим складом. Сподобався снайперці.
Павличенко виконує надскладні завдання. У грудні 1941‑го через щілини-віконця бронетранспортера, який рухається, розстрілює екіпаж. Це помічають з командного пункту, й позицію воячки накривають артилерійським вогнем.
"Важкий снаряд розірвав повітря, підняв угору грудки землі, гілки, уламки дерев, опале листя. Немов гаряча лапа величезного звіра штовхнула мене в праве плече. Гострий біль пронизав праву лопатку. Настала темрява, — писала у спогадах. — Прокинулася від холоду. Крона акації, розщепленої снарядом, упала і притиснула мене до землі. Не давала піднятися".
Втрачає кров, паморочиться голова й починаються видіння.
— Люся, не вмирай! Я прошу тебе! — приводить її до тями Олексій Киценко. Виносить на руках до позицій. Автомобілем командира полку везе в госпіталь, який розгорнули у штольнях.
Через велику втрату крові її хочуть відправити в тил, але Киценко просить залишити. Переконує, що кров здасть разом з солдатами. Два тижні Павличенко лежить у госпіталі. Рятівник навідується, приносить трофейний бельгійський шоколад.
Після виписки Олексій Киценко везе Людмилу до своєї землянки. В ній накритий полотняною скатертиною стіл, гільза від снаряда з зеленими пагонами ялівцю і гілкою клена з жовто-червоним листям. На тарілках тонко нарізаний чорний хліб і ковбаса, відкрита тушонка, варена картопля в казанку, фляга з горілкою.
— Сьогодні — особливий день, Люся, — урочисто каже він, зриває з гілки листок і простягає. — Пропоную тобі руку і серце.
Вона погоджується та починає жити з на 11 років старшим командиром. Зізнається, що з ним уперше відчуває взаємне кохання. Подають рапорт командуванню на шлюб. Однополчани жартують про весільні торжества. Та не до них. Німці рвуться у Севастополь, щоб відзначати настання 1942‑го в місті.
Людмила повертається із тривалих засідок і в будь-який час доби має на буржуйці бак з гарячою водою, чашку з солодким чаєм, свіжу сорочку та нари, застелені байковою ковдрою. За потреби ординарець командира отримує на кухні і приносить обід або вечерю.
Початок березня 1942‑го теплий. Людмила з Олексієм виходять поснідати на свіжому повітрі. По них починають гатити далекобійні гармати. Осколки потрапляють у тіло командира, який прикриває снайперку. Солдати допомагають відвезти кіньми на возі до хірурга.
"Що сталося далі, не пам'ятаю. Прокинулася в якійсь кімнаті на вузькому ліжку, — згадувала Людмила Павличенко. — Молода медсестра дала мені склянку з рідиною, що мала сильний запах валер'янки. Попросила випити до дна, і я виконала її прохання. Перебувала в туманному стані. Наступного дня все скінчилося, він помер у мене на руках".
Коли труну опускають у могилу, солдати стріляють залпами з гвинтівок і автоматів, офіцери — з пістолетів. Командир полку питає Людмилу Павличенко, чому не салютує.
— Не артистка я, щоб у повітря стріляти, — відповідає. — Мій салют буде по ворогах. Обіцяю вколошкати ще сотню.
309 ворогів застрелила під час бойових дій Людмила Павличенко з червня 1941-го по липень 1942 року. Під Одесою — 187, решту — в Криму. Серед убитих — 36 снайперів. Для полювання на неї під Севастополем залучали кращих стрільців Німеччини, але вона їх перемогла. Стала найуспішнішою жінкою-снайпером в історії.
Американець написав пісню "Міс Павличенко"
1916, 12 липня — в місті Біла Церква — нині райцентр Київської області, в сім'ї слюсаря Михайла Бєлова народилася донька Людмила.
1930 — батько отримує посаду в апараті ГПУ в Києві та перевозить сім'ю. Під час навчання в 10‑му класі вечірньої школи Людмила працює шліфувальницею на заводі "Арсенал".
1932 — виходить заміж за Олексія Павличенка й народжує сина Ростислава (1932–2007). Розлучається.
1937 — вступає на історичний факультет Київського університету. Займається стрільбою.
1941 — бере участь у боях в Молдові, в обороні Одеси та Севастополя. Виходить заміж за снайпера Олексія Киценка. Він гине за два місяці.
1942, червень — отримує поранення. Лікується на Кавказі. Входить у радянську делегацію до США. Зустрічається з президентом США Франкліном Рузвельтом. Американський співак Вуді Ґатрі пише про неї пісню "Міс Павличенко".
1943 — за зібрані людьми пожертви в Канаді та Великій Британії купує рентгенівські апарати для Червоної армії. Працює інструктором поблизу Москви. Отримує звання Героя Радянського Союзу.
1945 — закінчує Київський університет і стає науковим співробітником штабу Військово-морського флоту СРСР у Москві.
1956 — працює в комітеті ветеранів війни. Зустрічається з Елеонорою Рузвельт, з якою листується від 1943‑го.
1974, 10 жовтня — помирає від інсульту в Москві, ховають на Новодівичому цвинтарі.
2 
1
Коментарі