"Усім жидам міста Києва та його околиць 29 вересня о восьмій ранку з"явитися на ріг вулиці Мельника і жидівського кладовища. Із собою взяти теплу одежу та всі цінності. Той, хто буде помічений в іншому місці, буде розстріляний", — занотував у спогадах німецький наказ 1941 року в окупованому Києві Михайло Смоленський. Його вагітну матір і сестру німці розстріляли в урочищі Бабин Яр. Йому із братом 3-річним Григорієм удалося врятуватися.
Батько Смоленського пішов на фронт, а мати з двома синами й донькою лишилася в окупованому Києві. Михайлові тоді було 12. Про німецький наказ довідався, коли йшов із базару. Того дня мати послала його обміняти деякі речі на картоплю та хліб. У місті постійно лунали вибухи, стояли хмари диму.
"Це було 29 вересня, — згадує. — Люди з торбами, чемоданами і дитячими колясками, пішки і на носилках ішли до єврейського цвинтаря. Кругом було чути крики й плач. Люди розуміли, але не хотіли вірити, що їх ведуть на смерть. Ходили чутки, що будуть кудись вивозити, бо бачили багато товарних вагонів. Кожен утішав себе як міг. Натовп розростався, з"явилися поліцейські, і почалася давка. Мама сказала мені: "Бери Гришу і тікайте. Схоже, нас ведуть убивати". І виштовхала нас із натовпу".
Хлопців упіймали, побили і знову кинули до юрби. Матері й сестри вони більше не бачили. Коли всіх стали заводити за огорожу із колючого дроту, люди почали кричати:
— Євреї, нас убивають. Рятуйтеся!
Хлопці з іншими кинулися тікати. За спинами чули постріли та крики. Повернулися в розграбовану квартиру. Сусід порадив їм залишити місто. Понад місяць брати йшли глухими селами і лісами. Ночували в копицях сіна. Їли крадену з городів картоплю. Якось зустріли солдатів. Вони смажили вбитого коня і їх пригостили.
Дійшли до Канева. Човном перебралися на лівий берег Дніпра. "Ішли вдень і вночі, під дощем і снігом. Напівголі, в розідраному одязі. У брата протерлися підошви на сандаликах. І йому було боляче ходити, бо суха скошена пшениця колола в ніжки", — згадує Смоленський. Так дійшли до хутора Круча, поблизу села Білоцерківка Великобагачанського району на Полтавщині.
Було вже темно, ішов дощ зі снігом. Постукали у вікно однієї хати. Хазяї побоялися лишати дітей у себе. Бо за допомогу євреям — розстріл. До хати ввійшла сусідка — тоді 33-річна Оксана Семергей.
— Мамо, мамочко, я скоро помру, — кинувся Гриша до неї з плачем. — Я вже не можу ходити. Подивися на мої ніжки. Правда, ти нас більше не кинеш!
Жінка забрала їх до себе ночувати. Помила, переодягла, змазала виразки. "На хлопчиках були зношені піджаки. Малий Гришко був худесенький, маленький, понатирав ніжки взуттям до крові. Рани гноїлися, ступні набухли, — занотували від Оксани Семергей учні із загону юних істориків Білоцерківської школи. — Малий називав мене мамою. Не втрималася, вирішила лишити його в себе. Михайла не могла, бо він був уже "обрізаний" за єврейським звичаєм. А це — одразу розстріл".
Жінка дала Михайлові одяг, їжу, й він пішов далі. Своїх дітей в Оксани не було. Її чоловік Микита був на фронті. 1942-го, коли радянські війська відступили, повернувся додому. Григорія прийняв за сина. Та хтось з односельців доніс у місцеву комендатуру, що Оксана взяла в дім єврея.
— Ми з батьками жили з Санькою через дорогу, — розповідає Оксанина сестра 80-річна Варвара. — Як тільки поліцаї приходили до сестри шукати хлопця, батько його в себе переховував — під ліжком, у хліву з коровою, у комірчині, де зерно зсипали. Поліцаї забрали Микиту Семергея. Сказали, що відпустять, як на ранок жінка принесе 50 підписів, що в неї живе не єврей.
"Думаю, Господи, хто ж у такий час підставить свою голову за чужу дитину! Усю ніч ходила від хати до хати, обливаючись сльозами, — продовжує в споминах Оксана Семергей. — І ніхто не відмовив. Хоча могли навіть у хату не впустити, бо ж було багато неграмотних. Навіть малі малювали карлючки. Сестра Ганна дала своєму меншому олівець і його рукою вивела "Мороз" — прізвище. А в мене мороз по спині. Не Дай Боже чого…".
Уранці Микиту відпустили. Але після того поліцаї приходили ще кілька разів. "І на горищі ховала, і в погребі, і навіть у гарячій печі. Тоді саме розтопила, хліб пекти. А тут поліцаї на поріг, то я туди Гришу. Не знаю, як він бідний витримав. А якось прийшли самі німці. Через перекладача один із них запитав, щоб Гриша сказав "кукурудза". Гриша прокартавив. Німець єхидно посміхнувся. "Так він же ще маленький — пояснюю. Он і сусідський "р" не вимовляє. Той також сказав "кукугуза". Тоді німець наказав зняти штанці. Уважно оглянув. Гаркнув "ґут" і пішов".
Михайло майже рік мандрував Україною. Ночував у копицях сіна, працював у людей за шматок хліба й одяг. Восени 1943-го добрався в село під райцентром Лубни на Полтавщині. Там дочекався приходу радянських військ і попросився в армію добровольцем. Був двічі поранений. 1944-го його демобілізували як інваліда. Через рік після війни приїхав до Семергеїв із батьком.
Григорій тоді вже ходив до школи. Оксану й Микиту називав батьком і матір"ю До рідного батька не схотів повертатися. Прожив у Семергеїв 11 років. Коли закінчив сім класів, поїхав до брата в Київ. Там вивчився на будівельника. Жив і працював в Умані на Черкащині. Одружився, виховував сина й доньку. Щоліта з сім"єю приїжджав до Семергеїв. 1985-го Григорій Смоленський на будівництві впав із багатоповерхівки. Через місяць помер. Семергеї їздили до Умані його ховати.
Михайло Смоленський жив у США. Постійно листувався з Оксаною Семергей, надсилав їй гроші. Перед урядом Ізраїлю почав клопотатися про присвоєння Оксані та її чоловікові звання "Праведника народів світу". Почав збирати спогади і документи, що це підтверджують. І 2000-го Оксана Семергей отримала медаль і грамоту зі словами: "Хто врятував бодай одну душу — врятував увесь світ". Імена Оксани та її чоловіка, який помер 1990-го, висічені на Стіні пошани в Алеї праведників в Єрусалимі. Оксана Семергей померла 2001-го.
— Тоді Михайло передав мамі 100 доларів, — розповідає внучка Варвари Семергей 27-річна Наталка Шарай. — Сказав, щоб 50 віддала в церкву на службу, а на решту щоб накрили поминальний стіл. Сам не приїхав, йому вже було за 80. Після того втратили з ним зв"язок. Мабуть, його вже не стало.
















Коментарі
5