Найвідоміша книга Віктора Платоновича Некрасова — "В окопах Сталінграда". В ній є епізод, коли опереткова трупа "віденських фрачників" виступає у місті, до якого підкочується війна. "Вмирати збирайся — а поле засівай" — написав Некрасов. І сам намагався жити так само, був трохи легковажним навіть за трагічних обставин.
Він пройшов Сталінградське страдництво від дзвінка до дзвінка, лишився живий і майже неушкоджений. Наскільки це було малоймовірно, виводжу з образу власного діда Григорія Барбарука, командира медсанбату при хуторі Вертячому Сталінградського фронту. "Хутір Собачий" — дід стискав при цих словах штучні щелепи і більш нічого не казав. Його, двічі контуженого "в окопах Сталінграда", починало тіпати.
У радянському Києві Некрасов виглядав як європеєць, не вмів бути пихатим та бундючним. До останніх днів крокував по життю в джинсах, в аурі легкого перегару й тютюнового смороду.
Розбирався з Некрасовим на відкритих партзборах Олександр Корнійчук
Повість "В окопах Сталінграда" видано 130 разів на 40 із чимось мовах. Від закидів про "мавпування Ремарка" Некрасова захистив "батько народів". Віктор Платонович отримав Сталінську премію, і ще роками тінь найбільшого з тиранів охороняла його від московських та київських тиранчиків.
Але на початку 1960-х Віка "спалився". Вискочив на хвилі "відлиги" в творче відрядження на Захід і звітував за нього надто вільним нарисом "По обидва береги океану".
Розбирався з Некрасовим на відкритих партзборах Спілки письменників України Олександр Корнійчук. Але дістати Віку не зміг, бо ще тримався "Новый мир" некрасовського товариша по фронтовому гранчаку Олександра Твардовського.
У тому-таки "Новом мире" Некрасов надрукував кілька есе про Київ. Заздалегідь ностальгував за рідним містом, якого його згодом позбавлять навіки. А тоді позбавляли потроху, руйнуючи та перекроюючи місто. Київський абориген, онук вихованки Смольного інституту Аліни фон Ерн-Флоріані, Некрасов зроду-віку не казав "вулиця Леніна" — тільки "Фундуклеївська". "Вулиця Карла Лібкнехта" була для нього Левашовською, інші — так само не міняли назв.
Він зроду-віку не казав "вулиця Леніна" — тільки "Фундуклеївська"
Росіянин Некрасов дружив з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, іншими українськими "націоналістами". В одній із книг він передбачив незалежність України у часи, коли про це майже ніхто навіть мріяти не міг. Жоден серйозний документ "самвидаву" не лишався без його уваги. Віктор Платонович був одним із найвідоміших і найвпливовіших " підписантів". Він одним із перших прочитав лист Дзюби до Шелеста та Щербицького, його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Тому, коли вже із закордонної редакції "Радіо "Свобода" Некрасов почав вести програми українською мовою, це нікого не здивувало.
Після окопів Сталінграду йому судилося опинитися ще й в "окопах Бабиного Яру".
Напіваматорська і паралельна гебістська кінохроніки зафіксували участь Віки у групі, що зібралася над Бабиним Яром у дні 30-річчя початку масових розстрілів в урочищі. "Тут розстрілювали усіх, але тільки євреїв — за те, що вони євреї", — за ці слова на мітингу Некрасова внесли до списків "організаторів масових сіоністських збіговиськ".
Віктор Платонович дружив із чаркою. Можна скласти цілий екскурсійний маршрут "В окопах некрасовського Києва" — від хрещатицьких генделиків до ресторанів на залізничному вокзалі й у готелі "Либідь". А як ще було виживати нормальній людині в тому дурдомі?
Прах письменника досі у чужій землі
Некрасов почав життєвий шлях з балкону на Володимирській, а наостанок мешкав у будинку у Великому Пасажі на Хрещатику — удвох із мамою Зінаїдою Миколаївною. Коли вона пішла на пенсію, робив із нею щоденні променади до "Зозулиної дачі" на Петровській алеї та назад. Обов"язково зазирали до "труби" на теперішньому Майдані, де син купував матері квіти. Вона була лікарем-фтізіатром, багатьох пацієнтів урятувала від сухот. А після того, як зламала шийку стегна, лежала вдома.
Українська влада та творчі спілки до останнього часу ніби забули про Віктора Некрасова. Ще 1991 року запланували видати його тритомник, якого немає і тепер. А прах письменника досі у чужій землі.
На меморіальній дошці у Великому Пасажі — там, де його востаннє "шмонали", Віку зображено зі звичним недопалком у пальцях.
Гусарський, молодецький вигляд... Але той недопалок — страшний привіт з "окопів Сталінграда": "Я пам"ятаю одного загиблого бійця. Він лежав на спині, розкинувши руки, й до губи його прилип недопалок. Маленький недопалок, який ще димився. І це було найстрашніше з усього, що я бачив до цього часу на війні..."
У недопалку Некрасов побачив кінець світу.
1911, 17 червня — народився у Києві
1912 — мати вивозить сина до Парижа
1915 — повертається з матір"ю до Києва
1934–1940 — працює архітектором, вчиться на вечірньому відділенні театрального інституту
1940, 1 вересня — 1941, червень — працює актором Ростовського театру Червоної армії
1941, 22 червня — 1945, травень — участь у Другій світовій війні; як військовий інженер пройшов від Ростова до Сталінграда і звідти до Берліна, був двічі поранений
1946 — у часописі "Знамя" публікується повість "В окопах Сталінграда"
1947 — Державна (Сталінська) премія СРСР
1949 — відмовляється від пропозиції О. Корнійчука виступити на засіданні творчих спілок "проти космополітів та націоналістів", початок цькувань письменника
1954 — повість "У рідному місті"
1961 — повість "Кіра Георгіївна"
1963, березень — Микита Хрущов каже про письменника "Нєкрасов, да нє тот!"
1957 — вийшов на екрани художній фільм "Солдати" режисера О. Іванова за книгою "В окопах Сталінграда"
1974, 17 січня — КДБ влаштовує обшук у київській квартирі письменника на вул. Хрещатик, 15, вилучено 17 мішків матеріалів
1974, 12 вересня — назавжди виїжджає до Франції, формально — "до рідної тітки"
1975 — переносить тяжку операцію
1976 — з"являється друком книга мемуарної прози "Записки роззяви"
1987, 3 вересня — помер у столиці Франції. Похований на кладовищі Сен-Женев"єв-де-Буа під Парижем
3 
1
Коментарі