"То було миле товариство, серед якого довелося побути вісім тяжких, гірких місяців. Були тут дезертири, забіяки, гомосексуальні звихненці, усякі воєнні трубадури. Були здеградовані офіцери, — згадує перебування у в'язниці письменник Микола Матіїв-Мельник. — Бійки, прокльони, сороміцькі свинства, що клекотіли потоками в безодню людського упадку. Сморід "парашки", потерті вшиві сінники й вшиві "капойстраки" (подушки. — ГПУ). Карти й розсипані вибиті зуби".
Здобувши вищу освіту у Львові та Чернівцях, які на той час належать Австро-Угорщині, Мельник вирішує продовжити навчання в столиці імперії. Восени 1913 року він відвідує лекції у Віденському університеті.
Хлопець орендує кімнату на вул. Флоріянській. Господиня — Тереза Байєр, колишня прима Віденської опери, вдова знаменитого диригента Йосифа Байєра.
"Це був тип германки — доброї жінки, матері, хазяйки й високоінтелігентної людини, — згадує Мельник. — Я призвичаївся до її хати, як до рідної. Тут не було пихи, буфонади, ненатурального закукурічення — тієї ограниченої, глупої гордості та вдаваної наївності, яку я так часто бачив у нас. І не було погорди до фізичної праці! Тереза Байєр була ощадна й дуже працьовита. Не було розмови, в якій вона не згадувала б з великим пієтизмом (обожнюванням. — ГПУ) свого чоловіка. Ми часто сходилися при музиці на національно-політичні теми й "будували" Україну під егідою Австрії".
Через рік він змушений перервати навчання. Розпочинається Перша світова війна. Мельника призивають до австро-угорської армії. Несе службу в тилу — у Фойтсбергу неподалік Граца. Більшість вояків його підрозділу — уродженці прикарпатського села Пістинь, українці та євреї.
Під час однієї вахти трапляється інцидент. Окрім Мельника у відділі перебуває українець Іван і четверо євреїв, зокрема комендант Вайнгартен. Поряд з їхньою будкою розташована капличка. Скориставшись вільним часом, Іван вирішує помолитися. В цей момент Вайнгартен просить його заступити на стійку. Але хлопець не перериває молитви. Тоді комендант штовхає його і силою веде до будки. Обурений Мельник б'є єврея по щоці.
Згодом на стійку заступає Микола. Ненароком зачіпає курок рушниці. Лунає постріл у повітря. Прибігає жандарм.
"По правді, ані до одного, ані до другого випадку я не прикладав ніякої ваги, — нотує Мельник. — Усе те я вважав за таку дурну пригоду, яка часто лучається всякому смертному, й він відмахується від неї так відрухово, як від мухи у спеку".
Наступного дня його допитують:
— Кого ви намовляли проти цісаря?
— Кому ви казали, що Галичину треба прилучити до Росії?
— Кому ви давали знак пострілом на мості? Галицьке стерво! Худобина!
Один з євреїв написав на нього донос. Так вирішив помститися за дотепи, які кидали пістинці. Мельника звинувачують у "зраді батьківщини" на користь Росії — противника Австро-Угорщини у війні. Він потрапляє до в'язниці.
Справу веде італієць за походженням Дотторі. До українця ставиться зі співчуттям. Проте визнає — шансів на виправдання практично немає. Усі свідки — четверо євреїв — під присягою підтвердили його вину. Найімовірніший вирок — смертна кара.
"Мене ждала куля за чортівськи сплетені наклепи: я — москвофіл, — обурюється Мельник. — Із цього найдурніший кінь міг сміятися! Мене мали розстріляти в гарнізоні за те, чим я ніколи не був і що я з душі поборював, чим я гидував. Я і москвофіл… Чи був хто коли в більш комічній ситуації? Мені хотілося кричати до неба. Я проклинав свою годину і товк головою до чорних холодних стін одиночки, аж гуділо. Та хто тоді хотів слухати? Шнур і куля — це була вся психологія цісарської правди".
У тюремній камері перебувають понад 70 осіб. Мельник проводить у ній вісім місяців. Коли розгляд справи наближається до закінчення, згадує про колишню господиню. Серед своїх речей знаходить лист від неї, отриманий за півтора тижня до арешту. Передає його судді. Той обіцяє, що жінку переслухають як свідка. Ще через півтора тижня з українця знімають кайдани.
— Ви вільні, — каже Дотторі. — Пані Байєр є високодостовірною особою. Ви маєте щастя. Вітаю! Тепер підете у старшинську школу і ще зробите кар'єру.
Опинившись за стінами тюрми, він — брудний і голодний — перш за все їде у Відень. Прямує до помешкання на Флоріянській. Там цілує руки Терезі Байєр. Та обіймає його, ніби сина.
Це була їхня остання зустріч. Жінка померла 1928 року. Її поховали поряд із чоловіком. Микола Мельник про це не знав. До смерті він неодноразово писав листи своїй рятівниці. Але відповіді так і не отримав.
"Маю одні штани, та й ті заплямив"
"Невіджалуваний вояк із визвольних змагань, громадянин, талановитий поет і педагог, — згадує Миколу Матіїва-Мельника випускниця гімназії сестер василіянок у Львові Степанія Олійник-Бернадин. — Лекції його були ведені цікаво. Його чудова мова, відповідне насвітлення й інтерпретування творів нашої літератури, головно поезії, опісля цікава тематика задач на вільні теми притягала щораз більше число учениць".
Матіїв-Мельник влаштувався в гімназію 1929‑го і працював тут 10 років — до початку Другої світової війни. Викладав українську та німецьку мови. Керував літературним гуртком і хором. Під час окупації Галичини нацистами перебирається до Коломиї. Працює у тамтешній гімназії.
"Учні слухали його предмети уважніше, ніж казання священика в церкві, — описує гімназист Михайло Андрусяк. — Без запинки відповідав нам на кожне запитання. Відповіді давав глибокі й вичерпні. Невисокий на зріст колишній січовий стрілець впливав на нас магічно. На його уроках навіть найвертлявіший учень дихав через раз. У бездонних учителевих очах, здавалося, заховується увесь світ, всі його незбагненні таємниці та знання".
Андрусяк переповідає два епізоди, що трапилися з Мельником під час перебування в Коломиї. Якось хлопець погано підготувався до уроку німецької мови. Напередодні гуляв на балу, влаштованому з нагоди проводів вояків дивізії "Галичина". Вчитель уважно вислухав невдалі потуги учня відповісти на поставлені питання. А тоді заявив:
— Ти дурний, як каламар. Я бачив, учора ти добре дівкою обертав у танці. Сьогодні відповідаєш, як би-с босий по стерні йшов. Сідай. Ти не знаєш, "двійка" тобі!
Іншим разом один гімназист вирішив допомогти улюбленому вчителеві харчами. Аби не присоромити того, потай поклав пакунок до його портфеля з підручниками й зошитами. Було спекотне літо, масло розтопилося і забруднило всі папери, ще й потрапило на штани. Наступного дня Мельник прийшов дуже злий.
— Маю одні штани, та й ті заплямив! — тільки й заявив учням з порогу.
4 
1
Коментарі