Ексклюзиви
Четвер, 21 січня 2021 06:46

"Іноді такої сильної любові хочеться! Справжньої, чистої"

"Не можете собі уявити, як тут добре. Тихо, спокійно. По Дніпру тільки плот іноді просунеться або дуб під парусом — і знову тиша. Пароплав тільки в святий день можна забачити. А то нікого й нічого — самі рибалки та дачники. От ще хіба дзвін десь з-поміж двох гір вирветься й пропливе над водою тенором. А іноді бомба розірветься на воді — це рибу глушать, а потім скоріш гребуть кругом та накидують сіті, щоб не втікала", — пише 8 серпня 1920-го із хутора Дідівщина біля Межигірського монастиря під Києвом поет 29-річний Павло Тичина до знайомої Лідії Папарук.

Він кілька років перед тим винаймав кімнату в її квартирі в Києві. Вибрався на хутір, щоб відпочити та відійти від втрати Інни Коновал, яку любив, і брата Михайла.

Там розташовані дачі, санаторій і жіночий монастир. Святиня занепадає і в ній розміщують майстерні художників Михайла Бойчука й Василя Кричевського, керамічну школу. Влітку приїжджають студенти-митці.

Із собою бере друзів, селяться в напівзруйнованих монастирських приміщеннях. Вони споруджені більш як 30 років тому для прочан і гостей. Організовують окремі "комуни" хлопців і дівчат. Павло Тичина селиться на хуторі окремо.

"Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина, — описував місцеву атмосферу Павло Тичина. — Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! То кожен з нас будує людськості палац і кожен як провісник".

Він багато часу проводить на пляжі, купається й засмагає. Виходить одразу після сніданку. Обідає і знову прямує на берег річки. Ввечері ходить у село по харчі. У дачників купує овочі та хліб.

"Між нами й селянами щось упало, чого зразу не піднімеш. Хоч би й хотів. То їм пани заважають рибу ловити, то дачники нічого не роблять, — пише в щоденнику Павло Тичина. — Самі ж спекулюють. Лежачи на піску чув, як батько наказував сину поливати дрова водою, бо доки до Києва припливуть, так і од сонця у вазі впадуть".

Йде на екскурсію в монастир. Чує легенду про заснування візантійськими ченцями, які прийшли на Русь із першим митрополитом Михаїлом. Тепер землі святині й будівлі належать створеному радянською владою культрадгоспу.

Зустрічає багато знайомих із Києва. Спілкується зі студентами Київського інституту пластичних мистецтв. Хвалять його вірші. Лідія Вовчик зізнається Павлові Тичині у коханні. Та вона йому не подобається, тому відмовляє.

"Захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею. Як пролопотить ніжками — мені чогось так радісно стає, — нотує у щоденнику. — Пастушка співає за горою, у Вишгороді дзвонять, жовту квітку джміль пузатий нахиляє, а там крізь ряст рясний Дніпро налився й мовчить. Іноді такої сильної любові хочеться! Справжньої, чистої любові!"

Вважають, що йому подобається художниця Олена Ржечицька-Коломієць, яку друзі називають Лялею. Вчиться в майстерні художника Василя Кричевського-старшого. Має гарну спортивну фігуру й любить природу.

"Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було, — нотує в щоденнику. — Розвалена гостиниця. Залізли через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був".

Наступного дня жінка заявляє, що не хоче більше бачитися. Павло Тичина йде на берег Дніпра, сидить і плаче. Пізніше вона виходить заміж за художника Василя Кричевського-молодшого.

Поет все частіше починає згадувати Ліду Папарук. Знає, що вона його кохає. Привід виїхати до Києва трапляється, коли отримує запрошення від диригента Кирила Стеценка. Пропонує взяти участь у гастролях мандрівної капели кооперативу "Дніпросоюз".

Тому в Києві поет не затримується. Із капелою три місяці мандрує за маршрутом Фастів — Черкаси — Єлисаветград (тепер — Кропивницький) — Одеса — Він­ниця — Козятин. Виконують твори українських композиторів.

1 тисячу карбованців заплатив Павло Тичина 1930-го за куплений у Ленінграді чорний рояль. Поставив його у своїй квартирі в харківському будинку письменників "Слово". Сам грав, налаштовував і ремонтував. Забрав до Києва 1934 року. Інструмент досі стоїть у його квартирі-музеї на вул. Терещенківській.

Одружився таємно

"16 років залицявся Павло Тичина до Лідії Папарук, доки її мати не зачинила обох в кімнаті. Тоді запитав "Чи можна вас поцілувати?" Коли дозволила, зробив це в щоку", — такий анекдот розповідали в Києві у 1930 роках.

Коли столицю УСРР перенесли з Харкова до Києва, Павло Тичина отримав квартиру. В ній приймає давню знайому Лідію Папарук, винаймав кімнату в її квартирі з 1916-го.

Поет соромиться того, що перебуває у своєму помешканні ­наодинці з жінкою. Приховує це від друзів. Коли хтось приходить, прибирає її одяг та взуття, а саму зачиняє у ванній кімнаті. Туди під різними приводами нікого не пускає. Коли про неї дізнаються, представляє знайомою бібліотекаркою.

Розписуються 1939-го в РАЦСі Деміївського району Києва. Ніхто про шлюб не знає, тому за Павла Тичину продовжують сватати жінок. Композитор Пилип Козицький намагається звести його з донькою колеги Михайла Скорульського. Знайомить їх біля дверей квартири поета. Той зізнається, що одружений.

Зараз ви читаєте новину «"Іноді такої сильної любові хочеться! Справжньої, чистої"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 566
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути