"Два мільйони поцілунків – це 23 тижні важкої роботи"

Заклавши руки за спину, лондонським садом свого дядька у грудні 1867 року походжав туди-сюди високий худорлявий джентльмен у циліндрі та рукавичках. Звали його Чарльз Доджсон Лютвідж. Це був автор популярної книжки "Аліса в Країні див", яку він написав під псевдонімом Льюїс Керролл.

— Алісо! — сусід Рейкс, депутат парламенту, кликав свою 8-річну доньку.

— То ти теж Аліса, — підійшов до дівчинки Лютвідж. — Це дуже добре. Ходімо до мене, я покажу тобі щось цікаве.

"Ми пішли з ним у будинок і потрапили в кімнату, заставлену меблями, з високим дзеркалом у кутку, — згадувала Аліса Теодора Рейкс.— "Ану, — сказав він і дав мені апельсин, — у якій руці ти його тримаєш?" — "У правій", — відповіла я. "Тепер піди до того дзеркала і скажи, в якій руці тримає апельсин дівчинка, що її ти там бачиш". Я трохи подумала і відповіла: "У лівій". "Певно, так, — сказав він. — А як ти це поясниш?" Пояснити я не могла, але щось сказати треба було, і я зважилася: "Якби я була з того боку дзеркала, то, напевно, апельсин був би у мене знову в правій руці. Правильно?". Пам'ятаю, він розсміявся: "Молодець, Алісо. Твоя відповідь поки що найкраща".

Після приголомшливого успіху першої книжки автор шукав натхнення для другої — "Аліса в Задзеркаллі". Зі своєї маленької сусідки він "списуватиме" її головну героїню. За п'ять років до цього Лютвідж-Керролл повіз кататися човном іншу Алісу — доньку декана коледжу в Оксфорді, де викладав математику. І 6-річна Аліса Лідделл попросила розповісти казку. Він і доти оповідав дівчинці та її двом сестрам різні історії, вигадуючи події й персонажів. А цього разу описав героїню, дуже схожу на Алісу Лідделл. "Для початку я запроторив свою героїню під землю по кролячій норі, й гадки не маючи, що з нею буде далі, — говорив Керролл. — Сюжет розгортався сам собою. Потім я цілу ніч записував у великий зошит усі дурниці, що запам'яталися. А вже згодом з'явилася ідея додати пригод і видати книжку". За два роки  казка про пригоди Аліси під землею вийшла.

Цей скрупульозний, відлюдькуватий дивак біля дітей ставав уважним, відкритим і щирим. У їхньому товаристві переставав заїкатися. Розповідав їм казки, малював ілюстрації до них. "Я люблю дітей, тільки не хлопчиків, — записав він якось у щоденнику. — Дівчатка дивовижно гарні створіння". У купе поїзда або на прогулянці Керролл завжди мав під рукою ігри-головоломки, щоб розважати своїх маленьких приятельок. На пляж, коли їздив до моря, прихоплював шпильки, щоб малі могли підколоти пишні спіднички, коли їм захочеться тупцяти босоніж у воді. Перед цим він, звичайно, знайомився з батьками, гувернантками, називався "старим холостяком".

Дівчаток — обов'язково жвавих і привабливих — він любив запрошувати додому. "Ви і ваші діти такі добрі, що вважають мене своїм другом. Я хотів би, якщо мені буде дозволено, пізнати їх ближче, — писав Керролл своїй знайомій місіс Обрі Мур. — Якщо ваша ласка, повідомте, чи можу я запросити ваших доньок до чаю або на обід не всіх одразу, а порізно? Я знаю, що іноді дітей видають тільки в повному комплекті, але в цьому випадку ніякої дружби не вийде. Мені здається, навряд чи можна осягнути дитячу душу, якщо бачити дітей тільки в товаристві мам або сестер".

Письменник ретельно записував у щоденник свої враження про кожну свою маленьку приятельку. Загалом їх було понад сотню. Про одну з них Керролл, приміром, занотував: "Лілі Алісі Ґодфрі 8 років, але вона міркує як 16-річна, не дозволила на прощання поцілувати себе на тій підставі, що "ніколи не цілується з чоловіками". Боляче бачити, що мила дитяча безпосередність стерлася вже в такому ранньому віці".

Матері довіряли цьому джентльменові з бездоганними манерами. Охоче дозволяли йому фотографувати своїх дітей. Він любив робити портрети і знімки оголених дівчаток. У вікторіанській Англії кінця XIX ст. дітей до 14 років вважали асексуальними. Тож дружба Керролла з ними була, з точки зору тодішньої моралі, цілком невинною примхою. Але 1880-го він зав'язав із фотографуванням. Того року стався конфуз із 17-річною дочкою його колеги. Тоді 48-річний Керролл на прощання поцілував свою юну модель. Її мати обурилася. Пішли плітки та пересуди, мовляв, немолодий чоловік спокушає юне створіння. Це стривожило і принизило письменника. По його смерті всі знімки дітей, згідно з його волею, повернули їхнім батькам.

Він не одружився, бо тоді б утратив роботу в коледжі. Спокійне життя для власного задоволення вважав головним пріоритетом. Говорили, він так і лишився цнотливим. В Оксфорді, під опікою турботливих слуг, Керролл не зазнав побутових незручностей. Викладати покинув, щойно успіх обох "Аліс" забезпечив йому добрий статок. Придбав для шістьох незаміжніх сестер будинок.

Коли йшлося про емоції, часто був "сухарем". 1890 року його знайома та її сестра передали Керроллові в листі "мільйони поцілунків". На що той відповів: "Моя люба, це чудово, що ти й Неллі обіцяєте мені мільйони обіймів і поцілунків. Але поміркуй, скільки часу забере це у вашого старенького і дуже зайнятого дядечка. Спробуй із годинником у руках 1 хвилину обіймати й цілувати свого сина — гадаю, що ти встигнеш це зробити не більше 20 разів. "Мільйони" — це щонайменше два мільйони. На них знадобиться 138 днів (якщо рахувати по 12 годин), це 23 тижні, якщо брати шість днів на тиждень. Обніматися і цілуватися понад 12 годин на день я не витримав би, і мені хотілося б залишити неділі для інших справ. Тепер ти бачиш: це 23 тижні важкої роботи. На жаль, мила дитино, я не маю стільки часу".

У січні 1898 року письменник захворів на бронхіт. Коли дихати ставало надто важко, просив котрусь із сестер виконати духовний гімн. Помер, не доживши двох тижнів до 66 років.

×