Ексклюзиви
Четвер, 30 липня 2009 20:06

Борис Антоненко - Давидович одружувався тричі

Хочеш бути більшовиком — мусиш пролити кров, дав зрозуміти 1927-го письменник Борис Антоненко-Давидович у повісті "Смерть". Згодом його звинуватили в тероризмі й запхали в Сибір. Він так і не став правильним радянським письменником.

Того ж 1927-го він одружився вдруге. Уперше — ще 21-річним. 1920-го він захворів на тиф. Лікарка Віра Баглій — літ на десять старша — взяла його з госпіталю додому і врятувала. У них народився син Левко. Невдовзі розійшлися. Тепер дружиною стала на рік молодша за нього Наталя Карпенко. Родом із Черкащини, була актрисою театрів ім. Франка й "Березіль", потім закінчила художній інститут. Жили в Києві. 1932-го в них народилася донька Ярина.

За два роки, коли почався терор проти українських письменників, Антоненко-Давидович подався до Казахстану. Працював в Алма-Аті у російському видавництві. Листувався з Наталею, й чекісти легко взяли його слід. У січні 1935-го арештували, повернули до Києва й тримали під слідством до осені. Він не визнав звинувачень і не обмовив нікого. Хоч багато друзів і знайомих зламалися й на очних ставках обмовляли арештанта. Його попередили: ваша голова полетить. Відповів: що ж, зате полетить чесною. Дали десять років.

Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що він це каже спеціально для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС і розповідали, що в нього є інші жінки: Килина, вдова письменника Степана Васильченка, та якась Пріся — схоже, що спецагентка чекістів. Письменник справді замолоду не цурався донжуанства й подобався жінкам. Та Наталю Карпенко так і не змусили зректися чоловіка. Її арештували 1938-го — біля постелі хворої дитини. Далі — рік тюрми, п"ять — заслання в Казахстані.

Ярина росла зі своїми бабусями. Обидві померли в окупованому німцями Києві. Аж наприкінці війни зустрілася з матір"ю — на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання. Якийсь час вони не знали про долю батька й чоловіка. Строк його ув"язнення минув 1948-го. Він написав, що рушає до них із Далекого Сходу. І не доїхав. У Середній Азії зустрів першу дружину Віру й повернувся в Україну з нею. Вважав, що вона більше потребує його співчуття, бо втратила сина — Левко помер перед війною, коли сиділа в тюрмі НКВС. Оселилися в селі на Вінниччині. Антоненко-Давидович "загубив" паспорт, звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була тоді вже стара і психічно хвора, чоловіка називала Левком, як сина. Невдовзі померла. А фельдшера Антоненка 1951-го знову арештували за "націоналізм" і заслали до Сибіру — довічно.

Він раптово з"явився в Києві 1956 року й зайшов у гуртожиток до доньки — вона тоді вчилася в аспірантурі. Ярині передали, що прийшов "якийсь дід". Справді, він постарів, але очі такі молоді, згадувала Ярина. "Нам із мамою ще доведеться натерпітися від суперниць!" — подумала тоді.

Сказав, що одружений знову, з молодою Галиною. Вона потрапила в Сибір як дружина бандерівця, й не повернулася до чоловіка, лишилася зі старим Антоненком-Давидовичем. У них народився син Євген. Борис просив доньку не казати матері нічого — їй буде легше думати, що він загинув.

Наталя Карпенко кохала його до кінця життя. Писала й не надсилала листів — їх він прочитав по її смерті 1967 року. Просила, як приїде на похорон, передати, що не простила його. Заповіла посадити на своїй могилі клен і горобину. Клен так буйно розрісся, що закрив доступ до могили, і його довелося спиляти.

Він погодився свідчити проти батька

Наталя після того часто снилася Антоненкові-Давидовичу. Казав, що це були щасливі сни. Про третю дружину, Галину, писав доньці: "Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її". Він пережив і Галину: вона померла 1982-го. То був тяжкий для нього рік. Його пильнували спецслужби, бо після Сибіру поводився так, ніби радянської системи не існувало. Це подобалося молодим дисидентам — вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов свою останню велику любов — на 30 із гаком літ молодшу Михайлину Коцюбинську — племінницю класика.

Він і далі писав. Мав папку з написом "Як умру, то почитайте". КГБ полював за цими творами, їх переховували доньки. Ярина — за чоловіком Голуб, жила в Москві, та ще одна Ярина — пасербиця, донька третьої дружини. Він втрачав зір.

— Шкода лиш, що читати не можу, а дивитися на все це все одно не хочеться! — нарікав.

Кагебісти забрали в нього друкарську машинку, на якій він міг працювати наосліп. Того ж року, коли померла Галина, арештували сина Євгена — за "фарцовку". В обмін на зменшення строку він погодився свідчити проти батька. Заявив, що той — антисовєтчик, та ще й недієздатний, потребує опікунства. Це робилося, щоб відібрати в письменника квартиру, де збиралися дисиденти. Квартиру відібрали. Антоненко-Давидович помер у домі пасербиці Ярини. Коли до нього, хворого, хтось приходив, старий петлюрівець питав, чи ще не змінилася влада.

Євген помер від раку горла й похований на тому самому цвинтарі, далеко від батька.


Письменник репетирував власний розстріл

Борисові Антоненку-Давидовичу 1935-го інсценували розстріл і "попытку к бегству". Він знав, що стріляють у потилицю, й щодня уявляв, як туди ввійде куля. Репетирував так часто, що на потилиці з"явилася маленька кругла лисина. Згодом вона заросла й до старості він мав густе волосся, хоч рано посивів.

Іще раз міг загинути в шахті, де в"язні мерли як мухи. Він там грів руки коло теплої труби. Якось лікарка не дозволила йому спускатися в шахту, залишила при медпункті. А інший в"язень хотів погрітися біля тої труби й загинув, бо через неї пустили струм.

— Кому судилося втопитись, не буде повішений, — часто повторював після того.

Лікарка, що тоді врятувала його від смерті, закохалася в нього. Вона була теж із засланців — вдова чекіста, розстріляного своїми. Згодом Антоненко-Давидович зізнавався доньці, що все це його тішило:

— Той чекіст зламав моє життя, розстріляв моїх друзів, а тепер мене кохає його красуня-дружина! Хіба це не справедливо? І хто мене осудить?

1899, 5 серпня — Борис Антоненко-Давидович народився в сім"ї залізничника Давидова в Ромнах. Гімназію скінчив в Охтирці. Згодом повернув собі прізвище Давидович — так прозвали його давнього предка Антоненка, який задавив голими руками ведмедя

1918, весна — покинув Харківський університет, пішов служити в армії Української Народної Республіки. Спочатку в Запорізькій дивізії полковника Болбочана, потім — Селянській. Учився в Юнацькій військовій школі, був комендантом Маріуполя. Із тодішніх вражень постало оповідання "Шурабуря"

1920 — вступив до КП(б)У, через рік вийшов. Був ув"язнений у Лук"янівській тюрмі в Києві

1923–1934 — написав драму "Лицарі абсурду", повісті "Смерть", "Тук-тук" та інші

1935 — арешт, ув"язнення. Реабілітований 1956-го, поновлений у Спілці письменників. У партії "поновлюватися" не захотів. Написав роман "За ширмою", цикл "Сибірські новели". Росіяни порівнювали його із Солженіциним

1984, 8 травня — помер у Києві, похований на Лісовому кладовищі

Зараз ви читаєте новину «Борис Антоненко - Давидович одружувався тричі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2785
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода