— Хведір Студит — землю студить. Цього дня морози й завірюхи великі бувають. Це він на врожай показує — як дорогу снігом перемітає, то врожай на пшеницю, жито буде гарний. Ще кажуть, що Хведор зиму переломлює і весну показує: який день, така й весна буде. І вже циган шубу продає, бо не до Різдва йде, а до Великодня, — розповідає 76-річна Ніна Федірко із селища Велика Димерка Броварського району на Київщині.
Преподобного Федора Студита, який жив у 758-826 роках, православні та греко-католики згадують 8 лютого. Цей день називали ще напівхлібником. Бо розраховували, щоб до цього дня спожити половину запасу зернових. Другої ж половини хліба мало вистачити родині аж до нового врожаю.
Хліб пекли раз на тиждень. На Київщині робили це в неділю. По всій Україні до сьогодні зберігається заборона випікати хліб у п'ятницю. Якщо хліба не вистачало, його не купували, а позичали в сусідів.
— Зберегти зерно — то ціла наука. Його восени треба було добре висушити на току, перш ніж засипати в засіки. Це такі великі сундуки з дошок і зверху накривається кришкою — лядою. Робили три-чотири таких сундуків і ставили їх у коморі. Усередині наставляли перегородки з дощечок і кожне зерно засипали окремо: пшеницю, жито, просо, ячмінь і овес. Слідкували, щоб воно не перегорало: весь час хазяїн перевіряв рукою, чи не запалилося. Якщо зерно холодне, то все в порядку, — згадує 75-річна Валентина Довга, родом із села Козлів Переяслав-Хмельницького району на Київщині.
Із прілого зерна хліба не випечеш: він буде розтікатися й не підніметься. Якщо ж зерно починало нагріватися і на дотик ставало теплим, його декілька разів перелопачували дерев'яними лопатами, висушували й пересипали до іншого засіка. Для цього в коморі одну хлібну скриню завжди тримали порожньою.
На Поліссі й Черкащині зерно зберігали у великих 1,5-метрових плетених із соломи кадовбах. У таких солом'яниках зерно "дихало" й менше пріло. Тримали зерно також у великих боднях, бочках і мішках із домотканого полотна. А в степових селах — на Херсонщині, Миколаївщині — до кінця ХІХ ст. збіжжя зберігали у стародавніх за походженням зернових ямах. Це були глекоподібної форми вириті в землі ями, завглибшки 3-4 м. Усередині їх спочатку обпалювали вогнем, потім обкладали по дну й із боків корою чи берестом. Зверху зернову яму закривали кришкою й ретельно маскували від стороннього ока.
— Зерно ще треба було глядіти, щоб його миші не поточили. За мишей хазяйка відповідає, їх ганять — це вже її клопот. Від мишей, крис моя мама колись було порозкладає в коморі пучечки спеціального такого зілля — чорнокорінь називається. Це чорнозілля має неприємний запах. Його миші вельми не люблять і тікають, — каже Валентина Довга.
Вважали також, що мишей на господу може наслати відьма. Вірили, нашестя мишей віщує люту зиму, війну або моровицю. Щоб уберегти зерно від гризунів, під засіки й солом'яники жінки підкладали трави й квіти, освячені в церкві на Трійцю або на Маковія. Також заборонялося їсти в коморі, клуні й погребі, бо це могло привабити туди гризунів. Щоб вони не поточили зерно, намагалися звезти снопи із поля до клуні в той день тижня, на який цього року припадало Благовіщення. При закладенні в засіки зерно обкурювали ладаном і кропили стрітенською водою.
Федір Студит уклав правила чернечого життя
Преподобний Федір Студит був ігуменом Студитського монастиря в Константинополі. Запровадив устав-правила чернечого життя, що стали зразком для всіх монастирів Східної церкви. 1070 року студитський устав запровадили в Києво-Печерському монастирі, а згодом в усіх монастирях Київської Русі. У кінці ХІХ ст. у Галичині поширився рух за відновлення студитських правил чернечого життя, підтриманий митрополитом Андрієм Шептицьким. В Українській греко-католицькій церкві існує чернече згромадження студитів.
Федір Студит із братом Йосипом уклав богослужбові книжки молитвословів на час Великого посту та на період від Великодня до П'ятидесятниці — у перекладі давньоукраїнською мовою мали назву "Тріодь пісна" й "Тріодь цвітна". Ці книжки багато разів перевидавали у друкарнях Києва та Львова. За життя Федір Студит прославився дивами зцілення і передбачення майбутнього, до нього звертаються з молитвами відвернути пожежу, тяжкі хвороби, напади диких звірів на людей і худобу.
У ласку перевтілюється душа першої хазяйки дому
— Від мишей у селі тримають не тільки котів. До війни в нашому селі були спеціально приручені ласки. Це такі маленькі хижі тварини, наподобіє як тхори чи куниці. Домашні ласки мишей і крис ганяли набагато краще, як коти, — згадує 75-річна Валентина Довга, родом із села Козлів Переяслав-Хмельницького району на Київщині. — Але з нею треба було дуже обережно поводитися, бо вона тварина вельми непроста.
Каже, що образившись за кривди, ласка нібито або передушить у господарстві всіх курей, або замучить до смерті корів, замордує коней. Якщо ж убити ласку, то вона забере з собою на той світ когось із родини. За вбивство своїх дитинчат ласка може помститися, отруївши воду та їжу. Укус ласки вважається смертельно небезпечним.
— Ласка розміром така, як білка, тільки що длінна і спина в неї вигиниста. Зверху або темна, або руда, а живіт завжди білий, — розповідає 74-річна Надія Забеліна із селища Велика Димерка Броварського району на Київщині. — У нас кажуть, що ласка обов'язково в кожного мусить бути в хазяйстві своя. А скотину краще тримати такої масті, як ласка — або темну, або руду. Вона буде тоді гарно і плодитися, і доїтися, і працювати.
У народі вірили, що ласка є охоронницею всього господарства. У неї перевтілюється душа першої хазяйки дому. Якщо вона завелася в хаті або клуні, то це віщує щастя й удачу. Ласка відводить хвороби від хазяїв і відьом від худоби. Корову однією з нею масті ласка вичісує й вигладжує їй боки, а коням розчісує й заплітає в коси гриви. Якщо ж ласка недолюбить якусь худобу відмінної від неї масті, може замучити її до смерті. Тому вважають за краще таку свійську тварину якомога швидше продати.
Якщо ласку шанувати, вона із вдячності може напередодні Великодня або Івана Купала вказати хазяїну на закопані в землю скарби.
— У нас у Козлові ставили такі великі клуні, сплетені з ліси, глиною обмазані й під солом'яними стріхами. Вони були з великими дверима, щоб могли проїхати вози. А двері ті завжди були трошки причинені. Це щоб ласка могла туди зайти й вийти. Як я малою була, то якось їх закрила, а моя бабуся мені й каже: "А ну, дитинко, йди швиденько відчини, бо в нас поважна гостя буде". Отак ту ласку шанували в нас, — згадує Валентина Довга.
На Чернігівському Поліссі ласку шанують як захисницю вагітних. Тим жінкам, які її ображають, тварина нібито обов'язково посіче й пообсмикує коси й поточить одяг, а чоловікам — пообгризає вуса й бороду.
Ласка, за прадавніми віруваннями, є пряхою і ткалею в Бога. Німецький етнограф Раймунд Фрідріх Кайндель наприкінці ХІХ ст. записав, що гуцули-верховинці вшановували ласку 7 грудня, у день святої Катерини — покровительки ткаль і шлюбів. Учені вважають ласку твариною-помічницею давньослов'янського жіночого божества Мокоші. Відгомін цих вірувань зберігся в дитячій пісні, записаній у селищі Мокошине Менського району на Чернігівщині:
— Ласочка-Парасочка, де ти була?
— У Бога.
— Що ти робила?
— Кросенечка ткала.
— Що ти заробила?
— Кусочок сала.
— Де сховала?
— Під столом.
— Чим накрила?
— Постолом.
2 
1
Коментарі