"Це здавалося надто прекрасним, щоб бути правдою. Я зрозуміла, що Макс — чудова людина. Він мовчазний, скупий на висловлення співчуття, але робить саме те, чого мені не вистачає. Це допомагає краще за будь-які слова", — згадує англійська письменниця Агата Крісті про знайомство з археологом Максом Меллоуном 1930-го на розкопках стародавнього міста Ур — на території теперішнього Іраку.

Перед тим вона важко переживала смерть матері. Шукала підтримки в чоловіка — військового Арчибальда Кріс­ті. Натомість, він зізнався, що розлюбив. Через 14 років спільного життя залишив її заради секретарки.

Письменниця зникла безвісти. Поліція шукала 11 днів. Знайшли її перекинутий автомобіль на дорозі. Підозрювали колишнього чоловіка в убивстві. Та вона знайшлася у готелі, де зареєструвалася під чужим прізвищем.

40-річна Агата Крісті вирушила в мандри. Її друзі архео­лог Леонард Вуллі з дружиною Кетрін запросили на розкопки шумерського міста Ур. Там же працював асистент Макс Меллоун. Він на 15 років молодший, але дивився на неї, як на "вередливу, але милу дитину". Нічого не чув про її твори. Коли подарували роман Агати Крісті, простодушно відповів, що не цікавиться детективами.

Вважає її набридливою туристкою, яка відволікає від роботи. Та якось бачить, як Агата Крісті сидить під палючим сонцем і протирає якийсь черепок дорогим косметичним кремом. Його серце починає битися частіше.

Їдуть удвох пустелею на джипі й застряють у піску. Жінка не панікує, а спокійно лягає спати. Після цього випадку молодий архітектор береться читати її книжки.

Із розкопок усією компанією їдуть відпочивати у Грецію.

"Провели щасливий день на пляжі, купаючись у чудовому теплому морі, — пише Агата Крісті в "Автобіографії". — Макс зібрав для мене величезний букет жовтих нагідок. Я сплела вінок і він надів мені на шию. Потім влаштували пікнік серед неозорого жовтого моря квітів".

Повідомляють, що донька Агати Крісті Розалінда захворіла на пневмонію. Макс зголошується супроводжувати жінку в Англію.

"Коли Арчі попросив у мене розлучення, я вважала, що то найнещасніший день у житті. Сьогодні Макс зробив мені пропозицію і я зрозуміла, що помилялася", — нотує в щоденнику Агата Крісті.

Макс Меллоун навідується до неї і, якось прощаючись після вечері, освідчується. Приголомшена жінка замість зрадіти, впадає в депресію.

Її страхи зводяться до різниці у віці та попереднього невдалого шлюбу. Коханий умовляє її протягом кількох місяців. Йому завжди були до вподоби старші пані, каже. Щодо її небажання мати дітей радіє: "Усім відомо, як важко знайти жінку, що не прагне народити п'ятьох".

Письменниця пропонує випробувальний термін два роки. Але він не хоче чекати і пише: "Я думав про тебе все літо і вирішив: знову побачу — стане ясно, придумав я все чи ні. Виявилося — ні. Ти така ж, як я пам'ятав тебе, така ж бажана".

Агата Крісті страждає від кохання. Нотує в щоденнику: "Я раптом зрозуміла, що немає на світі нічого кращого, ніж стати його дружиною. Якби тільки він був старший, або я — молодшою".

Знайомі не підтримують шлюбу. Донька Розалінда не проти: "По-моєму, це найкраще. Ми могли б завести свій човен. Він непогано грає в теніс. І може бути багато в чому корисний".

Пара вирішує побратися таємно. Напередодні вінчання жінку знову розривають вагання. Вона усвідомлює, що наречений — ровесник її племінника. Ще й улюблена сестра, яка не схвалює ідею цього шлюбу, відмовляється приїхати на церемонію: "Я весь час плакатиму і всіх засмучуватиму".

11 вересня 1930 року Агата Крісті та Макс Меллоун вінчаються в скромній церкві Святої Коломби в Единбурзі у Шотландії. Присутні лише найближчі. Коли наречений прибуває у храм, до письменниці повертається впевненість. Весілля виходить саме таким, як вона хотіла: красива тиха церемонія, без журналістів.

"Як тільки Макс надів на мій палець обручку, всі страхи зникли. Я знову стала заміжньою жінкою. Жодні пересуди не могли цього змінити", — написала в мемуарах.

Коли хтось кепкує з їхньої різниці у віці, жартує: "Макс — археолог. А археологи обожнюють старовину. Що старшою я стаю, то більше йому цікава". Ще буває каже: "Мій чоловік археолог, а археологи — це детективи минулого".

"З'ясувалося, що обоє любимо одні й ті ж страви — здорову їжу. І як же засмутився Макс, дізнавшись, що я не любителька випити! — зізналася у книжці "Розкажи мені, як ти живеш" 1946-го. — Точніше, не п'ю взагалі. Намагався мене перевиховати. Послідовно пропонував мені різні марки вин, потім із розпачем — горілку і абсент! У результаті він змушений був визнати поразку. Кожна марка вина викликала в мене ще більшу огиду. Макс тільки зітхав, зрозумівши, що товариш по чарці з мене нікудишній".

Супроводжує його в експедиціях. Щоб фахово допомагати, читає книжки з історії, вивчає стародавні мови і проходить курси фотографів. Якось переконує розкопати невеличкий курган в околицях Мосула в Іраку.

— Невже тобі нецікаво, що за люди жили тут тисячі років тому? — говорить чоловіку.

Той погоджується. Закінчивши розкопки, маловідомий археолог пише книжку і стає зіркою британського наукового товариства. "Я ледь не луснула від гордості за чоловіка", — писала згодом про той час.

Живуть разом 45 років до смерті письменниці від застуди 12 січня 1976-го. За рік Макс Меллоун одружується і через стільки ж помирає.

83 рази Агата Крісті у своїх творах описала отруєння людей. Вона чудово розбиралася в тонкощах отрут, бо працювала фармацев­том у юності.

— Мерці в калюжі крові мені не подобаються, — казала. — Вогнепальної зброї я намагаюся уникати, бо нічого не розумію в цьому. Ось отруювати — набагато легше. А найбезпечніший для мене — давній випробуваний "друг" — удар по голові чимось важким. Скажімо, кочергою.

"Думки про найстрашніші вбивства приходять тоді, коли мию посуд"

Уже відомою письменницею Агата Крісті в анкетному рядку "рід занять" писала "домогосподарка". Для роботи не мала ні окремого кабінету, ні столу. Писала в спальні за умивальним столиком або за обіднім.

"Мені бувало трохи ніяково йти писати, — говорила письменниця. — Але якщо вдавалося усамітнитися, закрити за собою двері та зробити так, щоб ніхто не заважав — я забувала про все на світі та мчала вперед на всіх вітрилах".

Вона порівнювала себе з собакою, який зникає кудись на пів години. Потім повертається з забрудненим землею носом і знайденою кісткою.

Сюжети приходили в голову на вулиці під час прогулянки, в магазині капелюшків, у ванній. Вибудовувалася схема вбивства і його приховування так, щоб злочинець був виявлений наприкінці твору. Після цього продумувала деталі. В цей момент ставала особливо мовчазною і похмурою.

"Думки про найстрашніші вбивства приходять тоді, коли мию посуд, — розповідала, — бо я ненавиджу це заняття".

×