"І що в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовнішністю — проста баба. Має противні білі очі з білими бровами і віями, пласке обличчя. У компанії мовчить. А всі чоловіки сходять по ній з розуму", — пише в щоденнику графиня Катерина Юнге про українську письменницю Марко Вовчок — псевдонім Марії Вілінської.
"Марія вміє так зробити, що її шанувальники у всьому заступаються за неї, — йдеться далі. — Вона кинула чоловіка, прекрасну людину, а кажуть: "Він її не гідний". Кинула дитину, тримала її, як собаку, в кухні, а кажуть: "Її душа занадто піднесена, щоб задовольнятися дріб'язком життя". Як мене обурює ця жінка! Де ж справедливість, коли такі творіння живуть на землі, щоб псувати життя іншим".
Марія Вілінська починає писати оповідання про життя українців під впливом етнографа Опанаса Марковича. Вони живуть сім років у шлюбі й мають сина Богдана. Чоловік надсилає твори дружини письменнику Пантелеймону Кулішу. Тому вони подобаються — хвалить і просить писати ще. Запрошує до себе. При зустрічі закохується. Називає Вілінську Марко Вовчок — від прізвища чоловіка та характеру, який був дещо відлюдькуватий і вовкуватий.
"Тепер Марко Вовчок коло мене, — пише Куліш у своєму щоденнику через кілька місяців. — Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує".
Письменник старший на 14 років та одружений із дворянкою Олександрою Білозерською. Марія прагне незалежності, і це дратує Куліша. У взаєминах він вибагливий та самовпевнений, а Вілінська — спокійна й незворушна. Хоч і відповідає взаємністю, але тримає дистанцію. Приймає залицяння інших чоловіків.
Куліш заради неї залишає сім'ю. Ширяться плітки, що він пив настоянку для покращення "чоловічої сили" — щоб утримати пасію. Та друг, який її виготовив, пообіцяв Олександрі Білозерській повернути чоловіка в сім'ю. Зілля дає протилежний ефект. Після цього Марко Вовчок починає з ним сваритися.
"Даючи занадто багато, я не хочу отримувати занадто мало, — пише Куліш у листі Вілінській. — У вашій душі холод. Досить мені мучитися божевільним захопленням до жінки, нездатної любити гаряче! Знаючи велич любові моєї, ви не змогли подолати відомого вам слабкого почуття. Мене злякала перспектива безрадісних моїх бажань, надій. Я зважився відступити, поки ще не зійшов з розуму. Лишіть мені хоч братську прихильність. Розлучимося як друзі, якщо не могли зійтися як коханці. Ми без фізичних насолод знали хтивість високих думок. Відданість у мені не зменшиться і тоді, коли б я побачив вас в обіймах іншого. Ви зробили зі мною чудо: до мене ще раз повернулася юність моя. Я знову запалав чистою і глибокою любов'ю. Знову пізнав муки гарячих сліз, ще раз побував на небі і в пеклі".
У квітні 1859-го Марко Вовчок офіційно розлучається й вирушає до Німеччини. Домовляється з Пантелеймоном Кулішем зустрітися в Берліні. Він везе в багажі її білизну, вона — його гроші. Куліш прибуває першим і напружено чекає звісток. Їх довго немає, і тому починає думати про самогубство.
"Вона спершу захопилася мною, як чимось вищим інших людей. Та коли зустріла людину, яка видалася їй ще вище, — охолола, — складає він заповіт. — Але продовжувала тримати мене, бог знає чому і для чого, дуже близько біля себе. Вона ніколи не давала мені зневіритися в її любові. Її легковажність і мінливість погубили мене. Життя мені обридло. Я холодно наважуюся припинити його".
Урешті Куліша сповіщають: Марія мандрує до Берліна із сином та російським письменником Іваном Тургенєвим. Він перекладає її твори російською. Постійно вмовляє їхати з ним за кордон, нібито саме там жінка зможе реалізувати свій талант.
— Заспокойтеся. Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров, можливо, кинеться у воду. Та що ж робити, — переконує Тургенєв.
"Я йому не заздрю. Майже радію їхньому зближенню, — нотує Куліш. — У цьому мій порятунок від найбільших лих, які спіткали б мене при її вічно загадковому душевному стані. Вона звикла обманювати. Фальшиве ставлення до чоловіка понівечило її характер. Я б хотів, щоб вона відкрито жила з Тургенєвим. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу побути з нею в Берліні одну годину. Дуже цікаво знати всі подробиці другого її роману. Стежити за нею завжди було цікаво. Доля цієї жінки рідка".
Письменник повертається до дружини. Марко Вовчок живе з Іваном Тургенєвим кілька місяців. Поселяється в Парижі й активно пише та публікує твори. Шанувальниками Вілінської стають письменники Олександр Герцен, Лев Толстой, Густав Флобер, Проспер Меріме та хімік Дмитро Менделєєв. Закоханий Жуль Верн дав ексклюзивне право на переклад його творів російською мовою.
8 мов знала Марко Вовчок — французьку, англійську, польську, чеську, німецьку, українську, російську, італійську. У родині з дитинства спілкувалися французькою. Українську вивчала протягом восьми років етнографічних експедицій селами. Стала першою українською жінкою-письменницею. Олена Пчілка пізніше писала: "Якась перша-ліпша кацапка, з роду не чувши української, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її власностями. Почала писати по-українськи — краще всіх українських повістярів".
Ніколи не сивіло волосся
"Тепер щопонеділка в мене юрба жінок, — пише 1870-го в листі письменниця і перекладачка Марко Вовчок. — Усі шукають роботи. Багато приїздять із провінції".
Того року вона починає працювати редактором петербурзького журналу "Переводы лучших иностранных писателей". За це має отримувати 2 тис. руб. на рік — на ці гроші можна винаймати елітну 6-кімнатну квартиру. Додатково редакторка заробляє гонорар за переклади — 25 руб. за друкований аркуш.
Гроші їй потрібні для погашення боргів, які назбиралися під час перебування в Парижі. Наймає перекладачок, яким обіцяє платити по 10 руб. за аркуш. Виконані переклади підписує своїм іменем. Журнал стає популярним, але Марко Вовчок виплачує не домовлені суми, а лише половину. Пояснює це скрутою і обіцяє віддати пізніше.
Одна з помічниць вирішує помститися. Замість свого перекладу підсуває зроблений раніше Марією Трубниковою й Надією Стасовою. Вовчок не перечитує його і публікує під своїм іменем. Це помічають, скликають третейський суд із 19 літераторів. Марко Вовчок визнають винною у плагіаті.
Вона перестає писати й друкуватися. Підтримати її приїжджає син Богдан із другом Михайлом Лобачем-Жученком. Жінка не виглядає на свої роки, у неї ніколи не сивіло волосся. На 17 років молодший Михайло закохується. Вони одружуються, залишають столицю і живуть у провінційних містечках.
8 
35413
Коментарі