Військове училище — оточення на початку війни — полон — німецькі концтабори. Потім — радянський військовий трибунал, звільнення з армії. Така фронтова історія мого діда Василя Крайнього. У сотень тисяч колишніх радянських військовополонених вона була якщо не такою, то страшнішою.
Дід до кінця життя добивався скасування вироку, зняття заборони носити військову форму й повернути офіцерське звання. Писав листи до Москви, їздив на зустрічі ветеранів. Усе марно. Працюючи в сільраді, на друкарській машинці набрав свої спогади. Після його смерті понад 20 друкованих аркушів і листування з однополчанами зберігав мій батько. Потім вони перейшли до мене.
Із дитинства дід мріяв про кавалерію. Навчався в кавалерійському військовому училищі. Пише, що новачки, коли вперше тренувалися на скаку рубати шаблею, нерідко відтинали коням вуха. Та кавалерія в радянському війську доживала своє. 1937 року училище стає артилерійським. "Хто не переходить в артилерію — вважається дезертиром. А я ще зі школи так не любив математику", — пише дід. Їх передислоковують до Києва, на Солом"янку
Навесні 1941-го старший лейтенант Василь Крайній прийняв командування батареєю. Із нею й почав війну. 26 червня їхня дивізія маршем рушила на фронт: "В один вечір наш легкий артилерійський полк підхопили машини (ми були на кінній тязі, в гармату впрягали 6 коней) і відвезли нас на лівий берег Дніпра. Мені було наказано зайняти позицію за 2 км від ріки навпроти Жлобина. Місто знаходилося в руках у німців. Було видно, як ранком вони виходили умиватися до Дніпра. Моя батарея вела вогонь по жлобинській водонапірній башті і по церкві, де за даними розвідки, були німецькі спостережні пункти".
Після нетривалого наступу на початку серпня радянські війська відходять назад за Дніпро. 16 серпня батарея Василя Крайнього прикривала переправу. Полк відправили на переформування в місто Мена на Чернігівщині. Невдовзі рушили на Південь. Гадали, що йдуть на Київ. У районі Ічні командир дивізії сказав, що шлях на Київ уже закритий, і порадив:
— Рухайтеся на північ лісом, уникайте зустрічей із ворогом. Намагайтеся дійти до своїх.
"У вересні 1941-го ми опинилися глибоко в тилу. Ішли вночі. Дорогу загородила річка. Засобів для переправи гармат не було. Мені наказали їх закопати. Бійці на прощання обнімали гармати. Батарею закопали між хуторами Малая Дочь і Нальчики Чернігівської області. Нас почали переслідувати німці. Ми розійшлися поодинці. В одному місці знаходитися було не можна і я йшов від села до села, доки не дійшов до Жовтневого Полтавської області, звідки була родом моя мати. Вона померла ще 1939-го".
У селі було вже кілька радянських офіцерів і зо два десятки рядових. Ішли до місцевих жінок у прийми. Думали: якщо завести сім"ю, німці чіпати не будуть. Діда прийняла моя майбутня бабуся Ганна Юхименко.
Німців у селі не було, лише поліцаї. Місцевий староста склав списки офіцерів і здав у комендатуру. Рядових узагалі не чіпали. Пізніше їх усіх, і не лише солдатів, а й молодь, забрали до радянської армії й кинули на форсування Дніпра. Навіть не перевдягали, гнали попереду основних сил.
У лютому 1942-го офіцерів викликали до комендатури. Звідти відправили в Хорол, до табору. Коло цегельного заводу була величезна яма, з якої брали глину. Її обгородили й у ту грязюку загнали полонених офіцерів. Ганна Юхименко кілька разів носила туди передачі. Одного разу охоронці попередили жінок: наступної середи всіх із табору вивозитимуть до Німеччини. Коли того дня прийшли з передачами, полонених уже не було — їх відправили у вівторок. Німці не хотіли галасу, пішли на хитрість.
В"язнів почали перевозити з табору в табір. У Володимир-Волинському офіцерському таборі було близько 12 тис. в"язнів. Серед них — 21 генерал. Із Ченстоховського, вже в Польщі, дід запам"ятав радянського генерала Самохіна. Був у повній формі. Матюкався, що не встиг застрелитися.
Генерал був у повній формі. Матюкався, що не встиг застрелитися
Останній табір — Гаммельбурзький на заході Німеччині. Звідти розвозили на роботи. Із дідових спогадів: "Я працював на каторжних роботах у складі команди з 90 чоловік. Працювали на залізниці по 16 годин".
Старшим офіцерам видавали спецпайок — таку-сяку їжу. Солдати на роботах то копали картоплю, то збирали ще якісь овочі — то якось підгодовувалися. Найгірше жилося молодшим офіцерам: "Нас же хотіли перевербувати, вмовляли йти до східних легіонів. І "рус арбайтен" без кінця. Тільки припиниш роботу, могли розстріляти на місці. Уся територія довкола — гола: ні травинки, нічого, і дерева без кори. Усе з"їдено. Я вижив завдяки чирякам. Німці їх дуже боялися і помістили мене в госпіталь. Там я залишився санітаром. Голод був страшний. Їв усі лікарства, які міг дістати".
Полонених звільнили американці у травні 1945-го. На залізничній колії поруч із табором стояла цистерна зі спиртом. Американець полоснув по ній автоматною чергою. Багато хто кинувся туди, шапками набирав спирт, пив і тут же гинув із піною на губах.
"Ті, хто був у таборі бригадирами — ділили їжу, слідкували за порядком, — боялися, щоб їх не виказали. Натовпу достатньо було вказати пальцем на людину і сказати:
— Це — сволота!
На нього налітали, розбивали голову об рейки".
Багатьох колишніх в"язнів американці загітували йти до них служити або працювати. Казали:
— Комуністи вас все одно розстріляють.
Дід приєднався до групи офіцерів, які вирішили йти до своїх. Рушили на Схід. "Одного разу не було де переночувати. Біля воріт стояв дядько і почув нашу розмову. Раптом сказав українською: "Хлопці, заходьте, у мене переночуєте". Він також був полоненим, приженився, завів господарство і в рідне село повертатися не збирався".
Дійшли до своїх. Півроку провів у госпіталі. Діагноз — дистрофія. Наприкінці 1945-го — суд. Василя Крайнього й інших офіцерів звільнили з армії без права носити форму. Відкрили справу й на старосту, який його видав. Мабуть, тому вирок був порівняно не суворий. Староста відсидів 15 років, потім працював на Донбасі в шахті. Років через 30 приїхав власною машиною в Жовтневе. П"яний ходив по селу і кричав:
— Що, посадили мене?! А я все одно піднявся!
А дід до кінця життя спеціально замовляв кравцеві військового кашкета, а брюки носив тільки галіфе.
СТІЛЬКИ радянських військовополонених, за приблизними підрахунками, померли від голоду або були знищені в німецьких таборах
1917, 7 січня — Василь Крайній народився в селі Липняги Семенівського району на Полтавщині. Його бабуся була вільною козачкою, але вийшла заміж за кріпака і втратила свободу
1941, вересень — потрапив в оточення, пробирається до рідного села матері — Жовтневого Семенівського району на Полтавщині
1942, січень — одружується з місцевою жителькою Ганною Юхименко
1942, лютий — 1945, травень — у німецьких концтаборах
1946 — повертається додому, працює воєнруком у школі села Бурбино Семенівського району Полтавщини
1955 — починає працювати секретарем селищної ради в Жовтневому. Із цієї посади пішов на пенсію
1984, 14 жовтня — помер від інсульту, похований на цвинтарі Жовтневого
3 
1
Коментарі